ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА П'ЯТА (5)Секретарка з прикрістю стулила губи, побачивши старого у вицвілому плащі, у старомодному береті і з тростиною, підібраною, певне, десь на звалищі. Вона досконало вивчила цей контингент та добре знала, що вони полюбляють багато базікати, а насправді годі від них почути щось путнього. – Даруйте, ви до кого? – запитала вона, маючи на меті чимскоріш його позбутися. – Я прагнув би зустрітися з паном Радкевичем. Коли ваша ласка, – ввічливо додав той, стягуючи берет. Секретарка зітхнула. Цього вона й чекала, старий так одразу не піде. – Вам призначено? – Перепрошую? Ще й приглухуватий, на додачу! – Ви домовлялися про зустріч з паном Радкевичем? – спитала вона голосніше. – Боюся, що ні. – А ви у якій справі?.. Даруйте, але панові Радкевичу на разі дуже ніколи. Вам краще звернутися до його заступника. Коридором наступні двері. – Вибачте, панночко! У мене особиста справа до пана Радкевича. Секретарка не витримала. – О Боже! – вона прочинила двері й зазирнула до кабінету. По тому повернулася за стіл. – Почекайте онде, – роздратовано вказала вона на ряд стільців під стіною біля входу. – Я скажу, коли він звільниться. – Пусте, я зачекаю, – настільки ж байдуже погодився Бачинський, сідаючи на стілець. Секретарка скоса зиркнула у його бік. – Тільки, будь ласка, приберіть абикуди вашу тростину. Ви заважатимете іншим. Хто-небудь та зачепиться. – Даруйте, прошу пані, – він підібрав тростину й пересів подалі від вхідних дверей. Минуло з півгодини. Директор був досі при ділі. Хтось заходив до кабінету, хтось виходив. Раптом до приймальні виткнувся сам Радкевич. – Як зателефонують з Граца – перемикайте відразу на мій стільниковий, –зронив він, на мить затримавшись біля секретарки. Не зважаючи на старого, Радкевич перетнув приймальню та вже майже вибіг за двері. Лише останньої миті згадав про відвідувача та рвучко зупинився. – Ви до мене? Бачинський підвівся, їх очі зустрілися. Радкевич зблід. – Ви?!.. – Отже, ви мене пам'ятаєте? – випередивши його, зрадів старий. – Авжеж, це я, Мисак. Тадей Мисак. Радкевич звів дух та з розумінням сторожко зиркнув на секретарку. – Так, пане Мисак, звісно, я вас не забув. Як вам таке спало на гадку? Прошу до мого кабінету! Пропускаючи Бачинського поперед себе, він непомітно дістав носовичка й витер спітнілу лисину. З порогу вдруге озирнувся. – Не з'єднуйте мене ні з ким! – шепнув він секретарці та щільно причинив за собою двері. *****– Вас і не впізнати, пане президенте, – зауважив Радкевич, послужливо підсовуючи стільця. – Пан Мисак, – поправив Бачинський. – Пан Мисак, та ніхто інший! – Ви тут… Неймовірно! Втім, розумію: ви не наважувалися мені довіряти! – додав він з погано прихованим докором. – Швидше моїм двоюрідним небіжам. Вони стали надто заповзятливі. Здається, ви один цього не знаєте. Та облишмо цю тему. Тим паче що я маю на меті довірити вам щось більше, аніж власне життя. У цьому ви зараз переконаєтеся. Радкевич нашорошив вуха. Бачинський зволікав, збираючись з думками. – Я повертаюся до Грацу. Мій літак має вилетіти за дві години. У зв'язку з цим вам доведеться деким заопікуватися… Цього разу доказати йому не дав телефонний дзвінок: секретарка перемкнула телефон на директорський кабінет. Радкевич нахилився до перемовного пристрою. – Я ж просив ні з ким мене не з'єднувати! – нагадав він роздратованим тоном. – Але ж там Альбін Хаммер! Радкевич спав оком на уважний погляд Бачинського та гримнув ще лютіше: – Я казав, ні з ким! Він вимкнув перемовник. У кабінеті запанувала тиша. За мить крізь двері встромилася голова секретарки. – Пан Хаммер звелів переказати, що він украй здивований, – збентежено доповіла вона. – Не турбуйтеся та не заважайте мені провадити розмову! – Даремно ви його відшили, – зауважив Бачинський, щойно вона причинила за собою двері. – Секретарка свій обов'язок знає. Вам слід було до неї дослухатися. Краще зателефонуйте йому, не варто з ним конфліктувати. Зателефонуйте негайно. А ми продовжимо розмову на борту літака. Чекатиму на вас там. Він звівся, спираючись на тростину, та зробив крок до виходу. Радкевич схопився. – Пане президенте, я… – Пан Мисак! – нагадав Бачинський. – Мене кличуть пан Мисак. *****Радіо щось виголошувало. Намагаючись перекричати голос з репродуктора, гукав «обережно» носильник, нав'ючений багажем. Перечекавши, допоки той пройде повз нього, Бачинський попрямував до кас. – Куди триває посадка? – запитав він. – До Бухаресту, – відповіли йому. – У такому разі, мені один квиток, прошу. Змішавшись з натовпом пасажирів, він дістався місця посадки. Тієї миті, коли літак зупинився наприкінці злітної смуги, заправник під'їхав до літака, що залишився стояти перед вікнами аеровокзалу. Цей мав, узявши на борт єдиного пасажира, вилетіти чартерним рейсом у Грац. *****Літак набрав висоту, і в проході з'явилася стюардеса. Бачинський зробив знак. Втім, не лише він. Проте стюардеса вибачилася перед чоловіком з розчервонілим обличчям та підійшла до старого. – Наскільки я розумію, ми летимо до Бухаресту? – поцікавився той. – Будь ласка, зв'яжіться з наземною службою. Мені потрібен літак для чартерного рейсу з Бухаресту у Грац. Одразу ж по приземленні. *****– Коїться казна-що! – стривожено попередив Гердт Хаммер, щойно увійшовши до кабінету. – Здається, сюди з'їжджаються члени наглядової ради. – Певне, дядечко їх запросив, – відповів Альбін, – навіть не вважаючи за потрібне поставити нас до відома. – Здогадується, чи що? Альбін розлютовано потягнувся до телефону. – Пане Радкевич? Ваше призначення до Словаччини може опинитися під великим запитанням. І не лише Словаччина. – Перепрошую? – Я сподівався, ви нас повідомите, коли мій дядько вилетить зі Львова! Він увімкнув гучномовець, аби чув Гердт. – На Бога згляньтеся, пане Хаммер! Літак досі перебуває на летовищі. Екіпаж нервує. Він наказав мені прибути до вильоту. Мені самому невтямки. – Запам'ятайте, якщо ви його спустите з ока, більше нам з вами не буде про що розмовляти. – Але, пане Хаммер, ви ж знаєте… Проте Альбін вже дав «відбій». – Теж мені, слинтяй! – вилаявся він та увімкнув перемовник. – Пані Розенблюм! Доктор Фельс вже тут?.. Запросіть! Дивлячись повз брата, він запитав: – Час діяти, як гадаєш? Насправді Альбін не потребував поради Гердта. Це було сказано, аби не залишити вибору самому собі. *****Як і слід було сподіватися, на летовищі Граца Бачинського ніхто не зустрічав. Ані карета швидкої допомоги, обіцяна Альбіном, ані авто його компанії. Літак з посадочної смуги заповз у глухий кут на стоянці, звідки Бачинський видостався пішки. Вийшовши з таксі перед головним офісом корпорації, він досі залишався непоміченим, зокрема для декількох репортерів із світської хроніки, що чатували на східцях. Допоки не увійшов до холу. Тут службовці мимоволі узялися розступатися, утворюючи коридор. Охорона за звичкою виструнчилася. – Пане президенте! Вони вже й не сподівалися його побачити, збігло йому на думку. Альбін доклав зусиль! У супроводі численних поглядів Бачинський, як ніде нічого, зайшов до ліфта. Ніхто не ризикнув сісти вкупі з ним. Декілька чоловік, що зустрілися йому поміж ліфтом та приймальнею, шарахнулися убік. Пані Розенблюм чатувала, як завжди, на своєму посту. Побачивши Бачинського, секретарка вхопилася за серце. – Пане президенте! Дякувати Богові, з вами усе гаразд! – з острахом поглянувши на двері його власного кабінету, вона чомусь вдалася до шепоту. – Ви навіть гадки не маєте, що тут коїться! – Не хвилюйтеся, пані Розенблюм! Це мої небіжи ще не знають, що відбувається насправді. Сьогоднішній день вони пам'ятатимуть усю решту життя. Альбін захопив мій кабінет? – Вони там радяться! – Та невже? Ото невдача! Доведеться їх виставити геть. Нехай йдуть до гольф-клубу… До речі! Ви попередили пресу?.. Чудово! Запропонуйте їм почекати. Або ні! Запросіть у малий зал. Не варто мерзнути на бруку. Бачинський вступив до кабінету. Альбін, розсівшись у його кріслі, замовк на півслові. За кілометри від дядька він скільки завгодно міг над ним насміхатися. Проте дядько на відстані витягнутої руки наганяв на нього жах. Вони з братом стривожено перезирнулися: яким чином той сюди потрапив? Точнісінько як у дитинстві, спіймані раптом на чомусь забороненому. Бачинський додав оливи у вогонь. – Інтригуєш, Альбіне? За моїми плечима? – Та що ви таке кажете, вую? Альбін сам не чекав від себе такого стрибка в кущі. Усе сталося поза його бажанням. Мабуть, тому, що дядько застав його зненацька. А все через негідника Радкевича! – Маєш мене за телепня? – усміхнувся Бачинський. – Нуж-бо, геть з мого крісла! Альбін підкорився. Та в думці вже виношував план, як узяти реванш. – Мріяли запроторити мене до божевільні?.. – продовжував старий. – Заспокойтеся, я не користуюся вашими методами. У мене немає таємних інформаторів серед ваших наближених, врешті-решт це все люди, негідні уваги. Та усі ваші ходи настільки примітивні, що останній клерк у моїй корпорації здатен прорахувати їх наперед. – Навіщо ви скликали наглядову раду? – огризнувся Альбін. Плани розкриті, це несподівано додало йому сміливості й підштовхнуло до бійки. – До чого ця марна агонія? Однаково Бачинський відійшов у минуле. – Бачинський завжди буде на крок попереду тебе, Альбіне, – старий хитро примружив очі. – Знаєш, що? Як би там не було, ви залишаєтеся моїми небіжами, тож маєте право довідатися про це за мить до того, як почує наглядова рада. Хоча навряд чи вам сподобається те, що я скажу, – попередив він, ховаючи посмішку. – Річ у тім, що у мене з'явився онук. Прямий спадкоємець! Альбін був захоплений промовою, яку мав намір виголосити наступної миті. Відтак ще не встиг збагнути, що трапилося, та за інерцією зберігав зухвалий вигляд. Своєю чергою Гердт не наважився подати голос, допоки не відреагує Альбін. Бачинський зіжмакав та шпурнув до кошика папери, залишені небіжом на його столі. Альбін сіпнувся, та враз осягнув сенс останньої фрази, і його обличчя миттю вкрилося яскраво-червоними плямами. Зате дядько продовжував з неприхованим задоволенням. – Відтепер можете скільки завгодно оголошувати мене божевільним! Корпорації вам усе одно не бачити, як власної потилиці. До речі, як ви розумієте, я вже змінив заповіт, та не на вашу користь; нема ради, така вже ваша доля! Маю сумнів, що вам спаде на гадку його опротестувати, – покепкував він із них. – Тобі, Альбіне, я заповів свого кота… Не смійтеся! – він з пересторогою звів пальця. – Це надзвичайно цінна порода. Нехай мене він чомусь і неполюбляв. Сподіваюся, ви краще пасуватимете один одному. Як-не-як, у вас із ним будуть спільні інтереси... Гердте, я гадаю, в Монте-Карло цілком обійдуться без тебе. Принаймні на одного ледаря стане менше. У кутку неочікувано засували стільцем. – А, то це ви, докторе Фельс! – Бачинський удав, ніби щойно його помітив. – Даруйте, ви так сховалися за плечима у Гердта, що я вас і не угледів. Маю для вас теж неприємну звістку. Мій онук відзначається напрочуд відмінним здоров'ям, отож ваших послуг не потребуватиме. Раджу пошукати собі клієнтуру деінде. Він простягнув руку до перемовного пристрою. – Пані Розенблюм! Наглядова рада вже зібралася? – Так, пане президенте. Чекають лише на вас. – Чудово! Вже йду! Та заспокойте пресу. Я вийду до неї одразу, як тільки-но звільнюся. *****Мельник влетів до приймальні збуджений, трохи не зваливши когось із ніг. – Олесю!.. Де Олесь? Секретарка очима вказала на двері за його спиною. Олесь, у верхньому одязі, постав на порозі услід за ним. – Приємна новина! – з мосту сповістив Мельник, але, судячи з його сяючої посмішки, новина була не просто приємною. – Банк розмислив! Нам надають кредит – ми врятовані! Ось, прошу дуже, щойно надійшов факс, – він тримав його в руках. – Ні, ти послухай: «Запевняємо, що нам надзвичайно прикро з приводу минулого непорозуміння. Із задоволенням співпрацюватимемо з вами. Просимо вказати зручну для вас форму кредитування. Згодні розглянути усі пропозиції щодо знижок». Нечувано! Щоб позичальник диктував банку свої умови? Голова йде обертом! Мабуть, ми наштовхнулися на золоту жилу, та самі про це ще не відаємо. Останнього речення секретарка не почула: услід за Олесем переступивши поріг кабінету, він причинив за собою двері. Олесь задумливо зняв шалик. Новина його не зачепила. – Усе довкола відбувається без моєї участі, – зітхнув він. – Компанію я отримав у спадок, кредит впав з неба, хіба ні? Я вмію лише витрачати те, що інші заробляють, – підсумував він понуро. – Олесю! – розгубився Мельник. – Що з тобою? Ми щойно розпочинаємо працювати. – Ви, не я. Я не готовий займатися бізнесом. Погодьтеся, ви ж і самі так вважаєте. Хіба я не маю рації, скажіть? Мельник насупився. – Чого ти від мене очікуєш? – Ненавиджу облудництво. Він спохмурнів ще більше. – Кортить правди?.. Гаразд! Та лише не ображайся. Правда така: у тебе надто вже м'яке серце при загостреному почутті справедливості. У бізнесі неодмінно слід зберігати твердість, подеколи навіть жорстокість. А часом, одягнувши темні окуляри, йти на компроміси, якими не хизуватимешся у колі друзів. Ти не здатний ні на перше, ні на друге. – Бачите, як наші погляди розбігаються! Невже це все річ неминуча? – На жаль! І парадокс полягає в тому, що ти сам користуєшся здобутками цієї брудної економіки, котра тебе настільки шокує. Та лише вона і створює робочі місця, що їх зрештою посідають ось такі моралісти, як ти. Ви все торочите про мораль, а самі стаєте в чергу, аби отримати у нас же роботу, і не питаєте при цьому, звідки беруться гроші, якими вам платитимуть. Та Олесь відмовився прийняти виклик. – Стривайте, я не налаштований сперечатися. Мені ще самому слід багато що збагнути. На щастя, у мене для цього є чудовий привід: я досі не здобув освіти. Час нарешті повернутися до навчання та надолужити згаяне. Можливо, за цей час я знайду відповідь на ваше запитання. – Ти кажеш про це тепер? – Мельник нагадав про факс. – Лише тепер про це й можна казати, – заперечив Олесь. – Щойно справа проти мене буде закрита, я поїду. Принаймні у цьому рішенні, як бачите, я цілком непохитний, – посміхнувся він. – А стосовно компанії... Я сьогодні увесь ранок розмірковував та дійшов висновку, що краще за вас ніхто не впорається з цим завданням. Отож, я вирішив довірити компанію вам! Мельник, задоволений з такого розвитку подій, мовчки розвів руками. – Іванка та Мирослава теж зможуть сюди повернутися, – продовжував Олесь, – хоча це вже, либонь, вирішувати вам. Ви матимете усі повноваження. Гадаєте, я забув, як ви мені прислужилися? Мені довелося стати вашим боржником. От я і повертаю борг! Мельник здивувався. – Не збагну, про що мова. – Невже скромність – ще одна ваша риса, про яку я досі не здогадувався? – Олесь знизав плечима. – Втім, як забажаєте. Можете не зізнаватися, ваша річ. А надто, що врешті ми квити… сподіваюся! Він дістав ключі від сейфа й поклав на стіл. |