Головна

Книга 1

Книга 2

МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"

КНИГА ДРУГА

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА (3)

Припаркувавши пошарпані «Жигулі» у похмурому затінку громіздкої сірої дев'ятиповерхівки, Ференц вийшов з авта й попрямував до будинку, мимохідь обчислюючи під'їзд. Ліфт підняв його поверхом вище, довелося зійти сходами. 250-а квартира, наступна 251-а. Він наблизився до дверей, та не подзвонив. Звідти поздовж стіні провадив телевізійний кабель. Ференц зазирнув до розподільчої коробки та відшукав його кінець. З монтерської валізки дістав плоскогубці й запхав поміж оголеною жилою кабелю та екраном. Лише тоді натиснув на кнопку дзвоника. У непоказній куртці, із старенькою валізкою в руці він нічим не відрізнявся від сантехніка чи монтера, що з'явився на виклик.

– Хто там? – обережно запитав жіночий голос.

– З телеательє! – голосно відповів Ференц. – Перевірте, як у вас працює телевізор.

– Ми нікого не викликали!

– Та вже не викликали, певна річ! – погодився він. – А ви однаково перевірте. Боюся, що тепер він працюватиме гірше.

Попередження вплинуло. Господиня відразу подалася до середини, Ференц із безтурботним виглядом чекав під дверима. За мить її обличчя навернулося у щілині поміж дверима й косяком.

– Що ви зробили з телевізором? – перелякано-загрозливо зиркнула вона на Ференца.

– Особисто я нічого, – відповів він незворушно, заздалегідь налаштований саме на такий поворот, – а от щодо вас…

Двері прочинилися ширше. На порозі постала жінка років п'ятдесяти, із скуйовдженим волоссям, у похапки підперезанному домашньому халаті та капцях босоніж.

– А що я?! – вона емоційно замахала руками. – Це ви там щось накоїли! У мене після вас телевізор припинив показувати!

– Нічого дивного! – продовжував він незмінно безтурботним тоном. – Ваш кабель сидів на центральній жилі. Сусіди скаржилися. До вас йшов сильний сигнал, зате до них слабкий. Ви відбирали його у інших. Хто вам дозволив самочинно лазити до коробки? – запитав він суворо.

– А я почому знаю, що у вас там діється, я туди не зазираю! Воно потрібно мені? Приходили ваші майстри з ательє, у них і питайте.

– Егеж, усі так кажуть! – весело зауважив він. – Фахівців багато розвелося, а як відповідати… Гаразд, не ображайтеся! Я не лаятися прийшов.

Миролюбний тон по наступальних діях узяв гору. Жінка дещо прохолонула.

– То що буде з моїм телевізором? – в її очах промайнув неспокій.

– Я підключив вас, як належиться. Відтепер у сусідів прийом добрий, а у вас ні. Чи зрештою добрий?

– Та ви самі погляньте! – запропонувала вона обурено.

Він подався слідом за нею до вітальні. З глибини ніші меблевої стінки витикався працюючий телевізор. Ференц критично зтулив губи.

– Гаразд! Подивимося, у чім річ. Ви дозволите? – озирнувся він на господиню.

Та знизала плечима.

– Чого ж ні, дивіться! – відповіла вона із залишками недовір'я.

Ференц обережно витягнув телевізор. З поважним виглядом перевірив антенне гніздо, розібрав штекер.

– Прошу дуже! У вас штекер обірваний! Як же телевізор на такому штекері працюватиме? Бачите? – упевнено показав він їй.

Жінка в замішанні вдруге знизала плечима.

– А я хіба на цьому знаюся?

Ференц, задоволений із себе, повернувся до роботи. Господиня стовбичила у нього за плечима. Раптом він розгублено озирнувся навкруги. Відкрив свою валізку, покопирсався серед непотребу усередині, вдруге оглянув усе довкола себе.

– От лихо мені, де ж ті плоскогубці? Куди я їх подів?

Жінка теж мимоволі долучилася до пошуків.

– От голова! – спересердя пробурчав він. – Мабуть, забув за попередньою адресою. Як же бути?.. Може, у вас які плоскогубчики знайдуться?

Вона замислилася.

– Зараз погляну. Десь наче були.

Вона вийшла до передпокою. Ференц миттю забув про телевізор та заходився одну по одній відчиняти секції меблевої стінки. Він вже давно вивчив їх розташування й діяв по заздалегідь складеній схемі. Досвідченим оком нишпорки він одразу міг визначити, є за цими дверцятами те, що йому потрібно, чи ні.

Та він вже усе перевірив, а знайти альбом досі не вдалося. Невже той знаходився у спальні? От чого Ференц цілковито не зносив, то це відсутність логіки у чому-будь. Нелогічні вчинки непрогнозовані, а тому боротися з ними те ж саме, що сперечатися з мавпою. Ні, хай там як, а робоче знаряддя має знаходитися у передпокої, а фотоальбоми у вітальні!

Він вже геть було втратив надію, та господиня не поверталася, з-поза дверей досі долинала метушня. Ференц вирішив пройтися вдруге. Деякі секції він майже не додивлявся.

Авжеж, так і є! Він зітхнув з полегшенням та водночас з обуренням. І хто це зберігає фотоальбоми під стопкою серветок?

Шарудіння у передпокої припинилося. Він вчасно встиг запхати світлину до альбому й зачинити шафу. Господиня постала на порозі, тримаючи в руках плоскогубці.

– Такі годяться?

Ференц поглянув із сумнівом.

– Спробуємо! – відповів він невпевнено, примірився. – На жаль, ні! Ці не придатні.

– Інших немає, – зізналася жінка.

Ференц замислився.

– А нумо!

Він вийшов з помешкання на сходовий майданчик та вдруге відкрив розподільчу коробку. Повернувшись, з порогу продемонстрував зниклі плоскогубці.

– Ото вже дурна макітра!

Він хутко зібрав штекер.

– Отепер все буде гаразд. Вмикайте телевізор!

Телевізор запрацював бездоганно.

– А я що казав!

Господиня геть розтанула.

– Скільки я вам винна?

– Та чи я знаю… – Ференц почухав себе за вухом, – гадаю, десятки вистачить.

*****

– Яка там квартира?

– Двісті п'ятдесят перша.

Двоє співробітників детективного агентства, один геть сивий, інший чорнявий, нерішуче спинилися навпроти довгої дев'ятиповерхової будівлі, намагаючись вирахувати під'їзд.

– Схоже, наступний, – дійшов висновку чорнявець та, оминувши зарослий палісадник, впритул наблизився до парадного. Звідти повабив напарника.

*****

Перш ніж вийти з будинку, крізь прочинені двері парадного Ференц побачив чоловіка, пекучого брюнета, що силкувався розгледіти нумерацію квартир над вхідними дверима.

– Це тут! – гукнув чорнявий до когось за плечима.

Поки той підійшов, чорнявий встиг викликати ліфт.

Із сивим Ференц зіткнувся вже у дверях.

– О, перепрошую!

Обидва спробували один одному ввічливо поступитися дорогою. По той бік парадного Ференц зупинився й узяв до рота цигарку. Зиркнувши у бік стоянки, помітив, що за дві автівки від його бляклої кольору беж «одинички» з'явилася свіжопофарбована «дев'ятка». Він уважно прислухався до їхніх голосів. За мить вони увійшли в ліфт, а Ференц, відгорнувши рукава, поглянув на годинника.

*****

Разминувшись з монтером, що виходив їм назустріч, детективи сіли у ліфт, чорнявий вже вирахував поверх. Він не помилився. Двісті п'ятдесят перша знаходилася на п'ятому поверсі. Чорнявий натиснув на кнопку дзвоника.

– Хто там? – долинуло з-за дверей.

Він назвався.

– Пані Ковтун? – запитав він своєю чергою.

Клацнув замок, жінка в домашньому халаті недовірливо оглянула їх від потилиці до п'ят.

– Ви пані Ковтун, чи не так? – вдруге уточнив сивий. – Коли ваша ласка, то може, приділите нам трохи часу?

– Навіщо?.. Кажіть, я вас слухаю.

– Чи можна увійти?

Господиня неохоче впустила їх до помешкання. Обидва не поспішали розкривати мету візиту. Вона була змушена запропонувати їм сісти.

*****

Секундна стрілка вказала Ференцу час, протягом якого підіймався ліфт. Одразу ж по тому він викликав його знову та піднявся на п'ятий поверх, на якому щойно був, та при цьому вдруге засік час. В обох випадках час співпадав до секунди.

Він впритул наблизився до дверей під номером 251 та прислухався. За дверима у передпокої лунали голоси, як буває, коли щойно з'являються або навпаки, саме відходять гості.

Востаннє скориставшись ліфтом, Ференц спустився донизу. Сів до свого авта, від'їхав за кут, заглушив мотор та став чекати.

*****

Чорнявий сидячи розгледівся довкола. Сивий поміж тим дістав свого нотатника.

– Отож, чого ви хочете від мене? – запитала господиня вдруге й до того ж доволі недружньо. Її, мабуть, дратувало, що вони змусили її піти на поступки, тоді як самі…

– У вас був син, Ярема, – нагадав сивий. – Даруйте, що ми торкнулися цієї теми…

Жінка від несподіванки здригнулася, розгубилася спершу, занервувала, та згодом опанувала себе. Гості дали їй час дійти тями.

– Пробачте нам, будь ласка! – вдруге перепросив детектив.

– Він помер шість років тому, – озвалася вона глухо.– Чого вам треба?

– Від щирого серця співчуваємо, проте, якщо дозволите, ми змушені разом з тим поставити кілька запитань, пов'язаних саме з вашим сином.

Жінка вагалася, чи не вказати їм на двері, та розставлені акценти її також нашорошили.

– Що, власне, відбувається? Чому вас цікавить мій син?..

Не дочекавшись відповіді, з усім тим за мить вона чомусь раптом злагідніла та махнула рукою.

– Не збагну, для чого це вам потрібно. Та байдуже, питайте, якщо вже почали.

– Щиро дякуємо, – детектив поклав руку на серце, порух цей її остаточно заспокоїв. – Скажіть, у вас справді були важкі пологи?

– Мене попередили, що можуть виникнути ускладнення.

– Так і трапилося, еге ж? – підхопив чорнявий.

Жінка поглянула на нього здивовано. Не давши їй відповісти, сивий поквапився виправити ситуацію.

– А від чого він помер?

– Лейкемія.

– Це жодним чином не пов'язано поміж собою?.. – він розвів руками, пояснюючи. – Адже я не лікар.

– Він був таким милим хлопчиком, – поскаржилася вона, проігнорувавши питання сивого. – Сподіваюся, Господь недарма забрав його у нас.

– Господь знає, що робить, – підтвердив той, зиркнувши в очі напарникові. – Ви не могли б показати нам його фото? Ймовірно, у вас зберігся сімейний альбом?

Жінка зітхнула.

– Зачекайте! – вона забралася до шафки серванта. – Ось, будь ласка!

Детектив розкрив альбом на першій сторінці. Чорнявий зазирнув йому через плече.

– Це не він, – попередила жінка, зауваживши, що сивий зацікавлено роздивляється якусь світлину. – Це мій старший.

– Де він зараз?

– Він з нами не живе. Проте з ним усе гаразд.

Сивий перегорнув сторінку.

– Ось Ярема, – вказала жінка. – Тут вони удвох.

Детектив придивився.

– Не надто вони схожі один на одного.

– То й що з того? – вона знизала плечима. – Ми з чоловіком теж один на одного не схожі.

– Світлина чорно-біла. Важко вгадати колір волосся.

– А вам навіщо? – вкотре здивувалася жінка.

Він перегорнув наступну сторінку. Так попросту, не будучи вклеєним, до альбому було вкладене весільне фото: молоді, наречений з нареченою попідруч.

Детективи миттю ззирнулися поміж собою. Хоча фото Ващука й Галини лежало у одного з них у внутрішній кишені, діставати для порівняння не було жодної потреби. Чорнявий зробив галасливий видих. Сивий розпростав плечі.

– Яким чином потрапила до вас ця світлина? – він узяв її до рук та показав жінці.

Допоки вона з подивом роздивлялася правий бік, він, примруживши очі, прочитав напис на звороті: «Моєму синові, якого я люблю понад усе на світі».

– Невтямки мені, звідки вона тут узялася, – визнала вона. – Я бачу її вперше.

– Ви дозволите нам її забрати?

Жінка вкотре байдуже знизала плечима.

– Та беріть, як хочете! Я навіть уявлення не маю, хто на ній. Це не наша світлина. Мабуть, вона потрапила сюди випадково, син десь знайшов.

*****

Зауваживши «дев'ятку», що виїжджала на шосе, Ференц теж запустив двигуна. «Дев'ятка» пірнула у потік автівок. Намагаючись триматися якнайбільшої дистанції, він поїхав услід. Будь-якої миті він ризикував втратити її з ока, а проте, беручи до уваги, хто перед ним, остерігався їхати ближче.

«Дев'ятка» трохи попетляла, прагнучи, мабуть, уникнути корок на жвавих перехрестях. Ференц не міг собі цього дозволити: адже тоді вони його помітили б напевне. Зате він досконало знав місто. Ще б пак! Він спробував вгадати напрямок руху, та власним шляхом, щоправда, порушуючи де-не-де правила, врешті наздогнав «дев'ятку» на трасі.

Востаннє він втратив її, залишивши позаду центр. Рух на цих вулицях надто млявий, аби він міг наблизитися без ризику бути зауваженим. Але зараз це вже не мало значення. Зараз він напевне знав, куди вони прямували. Поволі проїхавши повз ряд припаркованих авто, він угледів знайому «дев'ятку» під вивіскою добре йому відомого детективного агентства. Два метри далі стояв «Мерседес» його директора.

Ференц прилаштувався таким чином, аби бачити вхідні двері, та набрався терпіння.

Час збігав поволі, та він мав шанс: клієнти навіть у найуспішнішому детективному бюро гості рідкісні, а наприкінці робочого дня й поготів. Кому це знати, як не йому! Він також знав, що клієнт з'явиться, що б там не сталося, а директор конче його дочекається. Ні, це вже не якийсь там шанс. Треба бути останньою роззявою, щоб за таких умов прогавити успіх!

Сутеніло довчасно, давалася взнаки пізня осінь. В агентстві запалили світло. А клієнта досі не було. Втім, зайшов один, що прибув на престижній «Хонді». Крізь вікно було видно, як він жартома обіймав секретарку. Невдовзі відвідувач у такому ж бадьорому настрої залишив офіс, і по ньому не скажеш, що отримав неприємну звістку.

Ференц почав соватися. За той час, поки він тут чекав, можна було двічі перетнути місто. Куди ж той подівся?

Якийсь сутулий старий з тростиною, у старомодному береті й вицвілому плащі прочовгав калюжами повз його авто. Ференц байдуже позіхнув. Аж раптом старий штовхнув заповітні двері – Ференц протер очі. Де там, цього разу напевно не він. Такого попросту бути не може! Швидше вже той, що заграє з молоденькими секретарками.

*****

Тим часом секретарка доповіла директорові агентства про появу якогось пана Мисака. Сивий та чорнявий, що саме перебували в кабінеті, співчуваюче зиркнули на директора. Той замахав на них руками.

– Годі! Йдіть собі, геть звідси!

На порозі, пропустивши старого, обидва з неприхованою цікавістю подивилися йому вслід.

*****

Ференц розслаблено відкинувся на бильце сидіння. Ось вийшли обидва детективи, сивий з чорнявим. Обидва наших герої. Ференц посміхнувся.

З парковки одна по одній зникали автівки, детективи теж забралися й поїхали геть. Директорський «Мерседес» одинцем самотнім залишився стояти притиснутий до бордюру.

Секретарка прибирала зі столу документи. Її робітня пора теж добігла краю. У приймальні нікого не залишилося. Відтак, старий сидів у кабінеті директора.

назад

початок

вперед