ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ДРУГА (3)Іванка оголосила втішено: – Дякувати Богові, усе розв'язалося само собою. Отепер, принаймні, ніхто мене туди більше не пожене. Мельник зашморгав носом. – Знаєш там когось? – з надією поглянув він на Мирославу. Та сиділа за столом, задумливо встромивши носа у підставлені долоні. Не змінюючи постави, вона заперечливо хитнула головою та засумувала ще більше. – У кожному разі, не настільки, – додала вона. Цього разу вони зібралися похмурі у кабінеті Мельника. Навіть Іванка не почувалася у виграші, дарма, що ману напускала. – Ніхто не погодиться, – втрутилася вона, здогадавшись щодо його намірів. – Закладаємося на ящик паюсної ікри? – Де ти його візьмеш? – засумнівався Мельник. – Як на мене, це вам слід поміркувати. Мирослава повчально клацнула язиком у бік Мельника: маєш! – Ви хоч уявляєте, про що кажете? – продовжувала Іванка. – Це все нові люди. Ви ж розумієте, що ніхто не стане, тільки-но отримавши роботу, наступного дня нею ризикувати. Отож, я побувала у цьому лігві та запевняю з цілковитою відповідальністю: нікого ви там не спокусите. Ані вашими грошима, ані тим паче вашими чарами. Мельник не образився. – Пусте! Про запас маємо твої. Не звертаючи уваги на репліку, вона правила своє далі. – А до того ж, по-справжньому Терех довіряє лише двом: Катерині та Філенко. Катерина майже йому рідня, а щодо Філенко… Вони з Терехом раз у раз шепочуться у того в кабінеті. Проте з Філенко й слова не витягнеш. Знаю тільки, що він веде якусь справу у суді. – Справа у суді? – підхопив Мельник. – Як на мене, я знаю, про що йдеться. Терех затягує судове рішення у справі Ващука. Йому це наруч. А Філенко репрезентує інтереси однієї із сторін. Власне, він і зволікає час. За вправного підходу зволікати можна без краю. – На щастя, до Ващукових грошей йому однаково не дістатися, – зауважила Мирослава. – Та це ще з якого боку подивитися, – Мельник замислено поторкав себе за мочку вуха. – Що таке? – За подібної ситуації він цілком у змозі розраховувати на опікунство. А що станеться, заледве Терех отримає опікунство над акціями Ващука, я собі уявляю. Довкола запанувала обтяжлива тиша. – Та нехай собі вдавиться цими трьома мільйонами! – раптом обізвалася Мирослава. – Ващуку на разі вони ні до чого. Та й нам що за клопіт? Нас інше турбує, – вона поглянула на Іванку, – хіба ні? Та саме витягувала шпильки з волосся: роль сірої мишки на цьому добігла кінця. – Бачу, доведеться мені вкотре усіх вас рятувати, – зітхнула вона. Мельник схопився з місця та й поцілував її у голову. – Радість ти наша! Іванка відсахнулася. Вона не мала наміру удавати виховану дівчинку та, викрививши пику, показово змахнула рукою у себе перед носом. Мельник знав, у чім річ. Від нього тхнуло так, ніби він щойно випалив цілісіньку пачку цигарок. – Гаразд, гаразд! – заспокоїв він її, поквапно задкуючи. – Викладай, що у тебе на думці. – Є там один, – зізналася вона, не припиняючи займатися власною зачіскою, настільки вона її не злюбила. – Олесь! Спробую щось з'ясувати через нього. – Хто такий Олесь? – Прибиральник. – Усього-но? – Мельник розчаровано відвернувся. – Так, але за обов'язком він затримується по зміні. – Он воно що! Авжеж, тоді інша річ! – він ще трохи поміркував. – Гм... А може, ти й маєш рацію. Хто візьме до уваги прибиральника? А з іншого боку, такого легко прибрати до рук. А надто, що з твоїм милим личком там і робити нічого. Я б не встояв, а якийсь прибиральник, той і поготів! Іванка зиркнула на нього суворо. – Не поспішайте! Він захоплений Вірою. Та з нього мички микає. У неї ж одне на меті: вдало поодружитися. Що їй Олесь? Вона лише клопоче йому голову, а він через це божеволіє. – Віра? – перепитала Мирослава. – Та я ж її знаю. Лялька з червоним волоссям. Зрештою, лялька, вона і є лялька. Мельник не бажав вдаватися у подробиці. – Гаразд, це вже дрібниці! – підсумував він. – Ти краще за нас знаєш, що робити. А мені потрібні лише відомості, та якомога швидше. Несподівано він щось пригадав. – До речі, як його прізвище? Не Шайноха часом? *****Іванка з'явилася на Олесевому горищі проти ночі, хоча насправді він щойно повернувся. Почувши дзвінок, він вирішив, що це Віра. Господиня помешкання вже була, взяла з нього комірне та наступним разом з'явиться лише за місяць. А більше ніхто шляху сюди не знав. Та побачив Іванку й отетеріло закляк на порозі, роззявивши рота. Передчасне захоплення миттю змінила нашорошена цікавість. – Я прийшла вибачитися, – пояснила Іванка. – Нічого не вдієш, адже я тебе підставила. По такому зізнанні Олесь ширше прочинив двері та зробив крок на бік. Іванка переступила поріг. – Низько я з тобою вчинила, – продовжувала вона каятися. – Авжеж, – погодився Олесь. – Мені й так несолодко живеться, – та вдруге, нехай не Віру мав на увазі, згадав саме про неї. – Мені прикро, – додала Іванка, роздивляючись підлогу. Олесь дійшов висновку, що достатньо вона вже покаялася, та запропонував єдиний табурет. Сам влаштувався навпроти, на ліжку. – Як ти мене знайшла? Іванка звела на нього очі. Вона була трішки косоокою. Олесь вперше побачив їх настільки близько, що спромігся це угледіти. Недолік, проте зворушливий. Вона була свідома, тож і присунулася ближче. – Ти забув, адже я працювала у відділі кадрів. – Дійсно, – пригадав він та посміхнувся, нехай і не так запально, як до Віри. І однаково він дивився повз неї. У неї таке розкішне волосся, міркувала вона, а він навіть не зауважив. Колишня зачіска її геть спотворювала. – Моя нова зачіска, – зронила вона у повному відчаї, – як вона тобі?.. У мене гарне волосся? – Навіщо ти ховала його? – Саме через це. Втім, далі він не пішов: жодної ініціативи. Вона втомилася чекати. – Мабуть, я маю пояснити, – відновила вона розмову після тривалої паузи. Олесь її не переривав. – Так, я фахівець з маркетингу «Західтрансгазу». Наші фірми конкурували поміж собою від самої появи на ринку. Загалом, ми до цього звикли, а надто, що якось воно устоялося, та припинили заважати одне одному. У «Дарів» з'явилася власна ніша, у нас теж. Та згодом усе пішло шкереберть. Ми відчули, що клієнти тікають від нас до Тереха. Знижуючи відпускну ціну, він заходився відбивати їх одного по одному. Аби утримати клієнтуру, ми знижуємо ціни – він знижує ще більше. Ми вже на дні, а у нього ціна продовжує падати. І тут одне з двох: або він погоджується на збитки, аби вибити конкурентів з ринку, або… попросту купує газ за заниженою вартістю. А це може бути лише газ, який приходить за міждержавним поставками, у межах квоти. Розумієш, про що я? Відразу виникає питання: якщо Терех продає газ собі на збиток, то де він бере на це кошти? Якщо ж ні, то вибачте, він звичайнісінький шахрай, і тоді це вже компетенція прокуратури. До речі, відповідь на перше запитання: від грошей компанії йому небагато пуття, річ у тім, що смерть Ващука залишила його на бобах. Звісно, Терех буде щасливий дістати фірму цілком, а з нею і банківський рахунок з трьома мільйонами, та для цього йому потрібні акції Ващука. Як ти гадаєш, що Філенко зараз робить у суді? Олесь наморщив чоло, не надто виразно пригадуючи цю частину підслуханої розмови. Що не стосувалося його самого, те нічого не важило. – Так, я щось про це чув, – невпевнено здвигнув він плечима. – От якби нам лише вдалося довести, що Терех займається незаконними операціями! Тепер ти збагнув, що мене привабило до цієї компанії? – вона зітхнула. – Мала б я більше часу… Трохи не вистачило. Потрібна ж-бо всього лише дрібниця! Я навіть знаю, як дістатися інформаційної бази. Програму писали дилетанти. Терех і на цьому вирішив заощадити. Хтивість, що й казати! Олесь вже дивився на неї інакше, не так недовірливо, як тієї миті, коли вона щойно увійшла. – Я приймаю твої вибачення, – відгукнувся він. Та й годі? – Не уявляю, як тепер діяти, – продовжувала Іванка. – Це людина підступна. З ним інакше не можна, окрім як його ж методами. – Я ж кажу: я тебе не засуджую, – повторив Олесь. Іванка зарипіла табуретом. Марна справа! Забагато прагнула вона отримати з першого разу. Та скоритися? Нізащо! – Зате мене сумління гризтиме доти, доки я не пригощу тебе вечерею. Цим я сподіваюся спокутувати власну провину. Олесь заперечливо хитнув головою. – Навряд чи ти мені щось винна. – О ні, жодних заперечень! Навіть чути не бажаю! – у несподіваному запалі вона схопила його за зап'ястки обох рук та додала благально. – Інакше мене це переслідуватиме довіку. – Але тільки не сьогодні! – застогнав Олесь. – Сьогодні? Ні! Звісно, ні! Завтра! По роботі. *****Прожогом пролетівши через усю приймальню, Філенко безцеремонно прочинив двері до кабінету Тереха. – Даруйте, пане Василю, я щойно розмовляв із суддею. Вона згодна нас прийняти. Просто зараз. Той про щось дискутував з потенційним клієнтом. Філенко обірвав його на півслові. – Вже? – поглянув Терех поверх голови співбесідника. – Вона чекає, – підтвердив Філенко. Звертаючись до відвідувача, Терех засмучено розвів руками. – Термінові справи, перепрошую! Клієнт розгублено схопився з місця. Кваплячись його позбутися, Терех одразу ж простягнув йому долоню. – Ми ще повернемося до нашої розмови найближчим часом, чи не так? Тримаючи піджака в руці, слідом за Філенко він ускочив до ліфта. – А документи? – пригадав він. – Я захопив, – той показав теку. Вони вийшли до місця парковки. Терех з прикрістю озирнувся навсібіч. Його «БМВ» стояв без водія. – Вкотре кудись зник! – Ніколи! – зауважив Філенко. – Сідайте до моєї автівки! Терех влаштувався на передньому сидінні новенької «дев'ятки», ще не втратившої блиск автосалону, поряд з кріслом водія. Авто виповзло до краю шосе. Брови Філенко зійшлися на переніссі, він не зводив очей з безперервного потоку автівок. Час збігав. Переконавшись, що не буде рухові кінця, він натиснув на педаль та нахабно потіснив якусь «Таврію» – що найскромніше. Водієві «Таврії» довелося пригальмувати; «дев'ятка» врешті увірвалася в потік. Тепер можна було й розслабитися. – Розумію, що ви мали відчути, коли ваш близький друг так з вами вчинив, – співчутливо озвався Філенко. – Коли зраджують друзі, це вже фініш. Терех скосив на нього очі, але змовчав. – Компанія Ващука має насправді належати вам, а не якомусь водопровідникові, – продовжував Філенко. – Уявляєте, добрав у ній смаку, тож нині вже й сам руки тягне. Обіцяв мені підвищити платню, щойно набуде прав, – він усміхнувся, тоді вдруге похитав головою. – Прикро бачити, як за неї хапається усілякий непотріб. І я сам до того ж вимушений у цьому брати участь. – Не хвилюйся, це ненадовго, – запевнив його Терех. Філенко враз відчув його руку на своєму плечі. – А ти незабаром матимеш таку платню, про яку навіть мріяти не наважувався. – Дарма, пане Василю, – Філенко зніяковів, – адже я не заради грошей. Має ж врешті-решт узяти гору справедливість. – Та й про себе не зайве іноді подбати, – по-батьківськи нагадав Терех. Втім, він не приховував, що задоволений відповіддю. – Іноді, так, – зашарівшись, зрештою погодився той. За десять хвилин вони вже були у кабінеті судді. Жінка з приємними манерами зустріла їх украй ввічливо. – Будь ласка, розташовуйтеся, як вам зручніше. Можете присунутися ближче. Вона, судячи з усього, ще до їх приходу розпочала вивчати справу. Нагорі лежала підписана Терехом заява. – Я запросила вас за процедурою досудового розгляду… – попередила вона, насунувши на ніс окуляри, аби до неї зазирнути. – Ви скерували до суду клопотання про надання вам опіки над майном покійного Ващука Степана Михайловича до виголошення вироку про спадок. Хотілося б почути ваші мотиви. Вона зняла окуляри та за чергою вичікувально подивилася на обох. Терех звів погляд на Філенко. Того надихнула виявлена довіра. – Якщо дозволите, я ладен аргументувати наше прохання. – Будь ласка, – вдруге запропонувала вона. Філенко розпочав з основ. Приймаються нові закони, як не крути, а слід під них вносити зміни до статутних документів. А це вже прерогатива акціонерів. Та як же без утримувача контрольного пакету?.. Звідти перейшов до фінансів. Компанія активно займається торгівлею, але ж ви розумієте, яка може бути торгівля за відсутності оборотних коштів? Проте директор має право витратити не більше певної суми на місяць. На що це, скажіть, схоже?.. А штатний розклад? Людям слід підвищувати платню. Ми піклуємося про наших співробітників. Суддя схвально хитнула головою. Нарешті, Філенко згадав доброчинність. У його теці знайшовся розмножений на ксероксі лист від організації захисту дітей, котрий запрошував усіх охочих допомогти у створенні дитячих будинків сімейного типу. – А от доброчинність залиште спадкоємцям, – суворо перервала суддя. – Ваша річ забезпечити прибутковість компанії, допоки суд не визначиться, хто ж успадкує її акції. Вийшовши від судді, Філенко поскаржився Тереху: – Здається, я трохи переборщив. Втім, Терех лише розсміявся. – Ти справив на неї якнайкраще враження, – він підбадьорююче підморгнув. – А доброчинність ще нікому очок не збавила, я це добре знаю. Сам вигадав? *****Наближаючись до офісу компанії «Західтрансгаз», Іванка побачила авто комерційного директора, яке щойно виїжджало з воріт. Тобто спочатку помітив її Мельник. Зупинився, геть перекривши тротуар, і штовхнув дверцята з її боку. Іванка, підкоряючись неминучості, наче на екзекуцію всілася до його автівки. – Сьогодні ми втратили ще одного клієнта, – зізнався він. – Якщо найближчим часом ти не обкрутиш цього хлопця, Олеся, не залишиться нікого. Крізь лобове скло було видно, як перехожі один по одному бруківкою змушені оминати авто. Іванка застогнала. – Спробуйте краще самі! Поза Вірою Кир'яновою ніхто насправді його не цікавить. А вона крутить ним як хоче, бо за великим рахунком він їй не потрібен. У дійсності їй потрібен хтось інший, на зразок Філенко. – Вона сохне за іншим? – Навіть цього не приховує. – А що на це Філенко? – А що він має казати? Як на мене, вони чудова пара. Одне одного варті. – Не збагну! В чому ж тоді проблема? – Якщо ви вважаєте, що Олесь її через це кине, тоді ви нічогісінько не тямите в коханні. Він страждатиме, але не припинить зносити до неї думки. – Коли ж, у такому разі, він її забуде? – Коли набридне зустрічатися. – А вони зустрічаються? – Аж ніяк. Старша жінка оминула авто, притримуючись за капот. Не звертаючи на неї уваги, Мельник несподівано змахнув руками. – Я що, маю залагоджувати їхні сварки з Вірою Кир'яновою?!.. Годі з мене! Вилазь з автівки! Геть звідсіля! Він майже силоміць виштовхав її на тротуар. Іванка знеможено впала на стілець перед Мирославою. – Здається, я себе переоцінила, – визнала вона. Мирослава одразу ж здогадалася, про що мова. – Вечеряла з ним? – Так. – І що? На мить Іванка відвернулася. Мирославі вдруге довелося здогадуватися самій. – Дякувати Богові, шеф щойно поїхав. Ти вже спробуй не потрапляти йому на очі. У нього і без тебе кепський настрій. Іванка прибрала висхідну поставу, обличчям до Мирослави. – Він навіть у думках повсякчас із нею. Мирослава обурено сіпнулася. – Ти ба! Та вона ж і нігтя твого не варта! Нічого, окрім зовнішності! Курячі мізки під павиним пір'ям! І як ці хлопи на таке ведуться?.. А втім, твій – прибиральник, здається? – вона зневажливо махнула рукою. – Воно й видко! Вона придивилася до Іванки. – Ні, справді. Куди їй до тебе! Вас лише поруч поставити… Раптом вона замислилася. – Стривай-но! А тобі не спадало на гадку... А нумо, підводься! Гайда до перукарні! – Куди, куди? – Вуха позакладало? – Та я лише два дні як звідти. Що тобі в мені не подобається? – Мені якраз у тобі все подобається. Тільки ти кому прагнеш сподобатися, мені чи йому? – Боже, як я втомилася від вас із Мельником! – Гаразд, подруго, не час скиглити, ми не на відправі! Роби, що кажуть! – Не бажаю нікуди їхати, – простогнала Іванка, майже лягаючи на стіл. Мирослава рішуче вхопила її за руку. – Та годі, підводься вже! – додала вона наказовим тоном. – До кого звертаюся? *****Дзвінок у двері пролунав надто вже невчасно. Олесь знемагав на сон, лише й мріючи, що про власну жорстку подушку. На черговий візит він був неналаштований. Та й взагалі, спізнися гість бодай на дві хвилини, він встиг би вимкнути світло, яке видно з вулиці, а там хоч землетрус – ніщо не змусило б його наблизитися до дверей. А надто, що це могла бути лише Іванка. І дзвінок схожий. – Віра?! Дівчина стояла так, що світло не потрапляло на її обличчя, та ця зачіска... Більше ні в кого такої не було. Вона зробила крок у смугу світла, і Олесь розчаровано зітхнув. – Іванка?.. Що ти з собою зробила? Волосся, вилискуюче рубіном, точнісінько як у Віри, надавало їй такого ж неприступного вигляду, а погляд з-під наведених вій здавався таким же впевненим у власній невідпорності. – Хіба так не краще? – запитала вона, наступаючи просто на нього. Знайома тактика! Проте Олесь подолав у собі спокусу та не повівся на оманливі штучки. – Навіщо ти прийшла? – Ти мені подобаєшся. Іванка, присунувшись впритул, спершу поклала руки йому на груди, а згодом обвила ними довкола шиї. Втім, вона зрештою переоцінила свої можливості. Олесь уперто вирішив не звертати з обраного шляху та йти до краю. – А оце дарма! – зазначив він, відриваючи від себе її долоні. Іванка вчинила другу спробу, та не з кращим результатом. Несподівано вона поступилася назад. Тієї ж миті згас азарт спокуси, очі наповнилися смутком. – Так мені й треба! – вигукнула вона з гіркотою. – Маєш рацію. Я не вмію прикидатися. Це все Мельник! Посилає мене як у вогонь, так і у воду. Найделікатніші доручення – усі мої. Набридло! Вона витягнула шпильки, трусонула головою – волосся вільно розсипалося навколо її обличчя. Олесь не зводив з неї очей. – Та тобі ж зрештою відомо, що я шукала в «Дарах», – продовжувала вона, знову ставши собою. – Після мого провалу ми сподівалися проникнути туди за твоєї допомоги. І до ресторану я потягнула тебе саме з цією метою. Вибач! Я мала на меті тебе використати, як і того разу, коли сховалася в бухгалтерії. Лише одне мене виправдовує: фірма на межі банкрутства. Терех будь-що силкується нас втопити. Це справжня війна без правил. Що ж до мене, то я не хочу втратити роботу, у мене там блискуча перспектива. Та й потім… Я придбала акції своєї компанії. На гроші, які дісталися мені у спадок. Отож у разі чого я втрачу не лише роботу. Тепер ти мене розумієш? Олесь мовчки хитнув головою. Він більше не шкодував, що не ліг завчасно спати. – Пробач, – додала вона, підхопивши свою торбинку. – Не згадуй про мене надто вже поганим словом. Вона була вже край порога. Олесь нервово кусав губи. – Стривай! – враз вихопилося у нього. Вона заклякла, тримаючись за ручку дверей. Він зробив крок у напрямку до неї. Вона озирнулася, спостерігаючи за ним з недовір'ям. Він простягнув долоню. – Дай мені їх, – зажадав Олесь. Іванка вкрай здивовано вклала до неї шпильки, що стискала в кулаці. – Вона мене теж використовує, – зізнався він. – Кожен щось намагається від мене отримати. Але ти принаймні розповіла правду. Зібравши її волосся докупи, Олесь удруге скріпив його шпильками. – А ти теж нічогенька, – зауважив він. Вона й собі провела зворотним боком долоні по його щоці. – І ти теж. Олесь пригорнув її за талію та поцілував в уста. Смак помади виявився однаково гірким, що у неї, що у Віри. |