ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ТРЕТЯ (3)З оберемка листів, які щодня з'являлися на її столі, перш ніж вони потраплять до президента, секретарка виділила одне, дуже коротке. До нього був прикладений запечатаний конверт з єдиним написом, зробленим російською, та вже його вона спромоглася прочитати: «Мар'яну Бачинському». У кутку листа, теж написаного російською та від руки, стояла позначка, зроблена вже в канцелярії: «Важливо. Вручити нерозкритим». Певно, службовець, до обов'язку якого належало знайомитися із змістом кореспонденції, прочитавши супровідного листа, не визнав за собою права розпечатати вкладений конверт. Секретарка поклала його на самий верх, узяла тацю однією рукою та, нечутно ступаючи килимовою доріжкою, увійшла до кабінету. Бачинський сидів замислений та лише побіжно скосив на неї очі. Та вона і з цього скористалася. – Пошта, пане президенте. – Дякую, пані Розенблюм, – обізвався він. – Залиште. Я прогляну. Вона обережно поставила тацю, вщерть заповнену кореспонденцією. У поле зору президента потрапив білий конверт незвичних розмірів. Такі конверти випускали хіба що у колишньому Радянському Союзі. Допоки секретарка оминала стіл, аби забрати вже проглянуті документи, Бачинський поклав його поперед себе. Краєм ока вона встигла побачити, як читав він першого листа. Російська не була йому на заваді. Зреагував він на лист, ймовірно, так само, як і референт, що зробив позначку: «Важливо. Вручити нерозкритим». За увесь час служби вона його таким жодного разу ще не бачила. Секретарка мало не розсипала папери. Вочевидь, надумайся вона залишитися з простої цікавості, він би цього не зауважив. Край порогу вона востаннє озирнулася. Президент тримав у руках конверт, неначебто мав намір порвати не читаючи. Втім, здається, розмислив, поглянув на світло й надірвав край. І це її теж здивувало: ножиці лежали у нього напохваті. Але щойно він витяг наступного листа, вона вже причинила за собою двері. *****Пані Розенблюм помилялася: насправді загадковий лист справив на президента куди сильніше враження, аніж на його референта. Бачинський здригнувся, ледве побачивши прізвище, яке він не забуде довіку. Проценко! Щоправда, як з'ясувалося, писав не він сам, а лише його син, що носив, природно, прізвище батька. Син повідомляв про його смерть, та не тільки про це. Остання воля покійного була надіслати лист адресатові, ім'я котрого стояло на конверті. Надіслати по смерті. Першою його думкою справді було викинути листа не читаючи, позаяк, з одного боку, він вирішив, ніби Проценко звертався усього лише з проханням про вибачення, а з іншого – ненависть до цієї людини була найдужчим почуттям за останні двадцять років. Та не викинув: аби самому будь-коли не пошкодувати про доконаний вчинок. Мар'ян Бачинський змусив себе припустити, наче спроможний вибачити людину, яка згубила його доньку, та розкрив конверт. «Пане Бачинський! – писав Проценко рівним, зразковим почерком, і хто б казав, що у передчутті смерті. – Пишу Вам, бо дні мої полічені, отож саме час дійти краю останній справі, яка залишилася незавершеною в моєму житті. Озираючись назад, мені немає в чому собі дорікнути: я сумлінно виконував свій обов'язок, як і багато з тих, кого пам'ятаю. Рано чи пізно істина переможе. Нащадки ще скажуть своє слово, і я впевнений, зпаплюжене ім'я товариша Сталіна й тисяч вірних його помічників буде обілено та слушно займе гідне місце в історії великої Країни Рад…» Бачинський пошкодував, що одразу не вишпурнув листа до кошика. Та за першим важким кроком кожен переконується у змозі зробити й наступний. «Проти Вас я теж нічого не маю, – продовжував Проценко. – Ви самі жертва свого класового походження та помилкових звинувачень, які штовхнули Вас до табору імперіалізму. Ви людина із чистим сумлінням, коли б не примхи долі, я мав би за щастя назвати вас своїм другом та спільником у боротьбі проти справжніх ворогів народу. Та доля роз'єднала нас, поставивши по різні боки барикад, – що, проте, не заважає мені виявляти стосовно Вас якнайглибшу пошану. Трагедія наша з Вами полягає в тому, що Ваш хист міг прислужитися справедливій боротьбі трудящих, тож я із смутком згадую про збіг обставин, які завадили цій добрій справі. Не вважайте, наче я будь-коли мав на меті заподіяти Вам лихо. Це було б величезною помилкою. Знайте, усе, що не робилося на збиток Вам, робилося у вищих інтересах, інтересах радянського народу. Хоча, зізнаюся, з куди більшою приємністю я б віддав власне життя. Отож, якщо мій обов'язок перед Батьківщиною і не дозволив мені поставитись поблажливо до вашої доньки, то принаймні ніщо не заважає виправити іншу несправедливість стосовно Вас та повернути Вам Вашого онука. Тепер, по двадцяти роках, ця жертва була б геть на марне. Авжеж, пане Бачинський! Вам, либонь, зійшло на гадку, ніби в тому криється якась неточність, помилка. Аж ніяк, немає тут жодної помилки! Ваш онук справді живий, нехай і сам я про це дізнався з чималим запізненням…» Текст поплив у Бачинського перед очима. Подібного з ним не траплялося відтоді, як його дочка пішла з життя. Йому довелося міцно зчепити руки, аби вгамувати тремтіння. Декілька хвилин він просидів, не в стані щось побачити. Попри гаряче бажання дочитати до краю, він був змушений зробити перерву, нехай і залишилися всього лише півтора абзаци. «…Того разу Вашій донці вдалося мене пошити в дурні, підмінивши дітей у пологовому будинку. Жодних прізвищ, на жаль, це все, що мені відомо. Але заразом те, що я Вам відкрив – достоту правда. Мені дуже прикро, та нам усім притаманні недоліки, тож бачити, як Ви святкуєте перемогу, надалі понад мої сили. Саме тому я не зміг повідомити Вас раніше. Зате коли Ви читатимете цього листа, мене вже не буде серед живих. Від щирого серця бажаючи Вам щастя, Ваш супротивник та не ставший другом, Д.І. Проценко» *****Секретарка, навпаки, про лист встигла забути задовго перед тим, як пролунав зумер перемовного пристрою. Вона зняла слухавку. Скінчивши читати листа, Бачинський позволікав певний час, перш ніж нагадати про себе. – Пані Розенблюм, – це був його буденний рівний голос, як завжди, без жодного натяку на знесене щойно хвилювання, – прошу з'єднати мене з абияким детективним агентством у Львові. Дізнайтеся номер через довідкове бюро... Та ще, будьте ласкаві, з'ясуйте, яким літаком можна туди вилетіти. Замовте квиток. Байдуже, якої компанії. На найближчий рейс. – А ваш літак, пане президенте? – не втрималася секретарка. – Мій літак?.. Ні, у жодному разі, ним я не полечу. А ще ніяких чартерних рейсів!.. Хіба що другим пасажиром. Та й взагалі, потурбуйтеся, аби моє ім'я не фігурувало. Обійдемося без галасу, ви мене зрозуміли? – Можете бути певні, пане президенте! – пообіцяла пані Розенблюм. Бачинський знав досконало свою секретарку: вона слова дарма не скаже. Будь-яка її обіцянка означала саме те, що означала. Ті ж самі двадцять років тому, коли вона, будучи молодою та недосвідченою, щойно з'явилася найматися на роботу, його привернуло в ній лише ім'я Сара. З безлічі претенденток він обрав єврейку, в пику антисемітам Хаммерам. Але, що найдивовижніше, відтоді жодного разу не пошкодував про це. – Вибачте, щойно телефонував ваш небіж. – До біса моїх небіжів! Якщо вдруге зателефонує хто-небудь із них, не з'єднуйте. Він схопився за серце. – Пані Розенблюм! Та насамперед принесіть мені ваші серцеві краплі! Прийнявши ліки, він повернув їй спорожнілу склянку. – Нікому не розповідайте, де я перебуватиму. А їм, і поготів. Вигадайте щось… Скажімо, щось на зразок нагальної потреби підлікуватися. Моїм спадкоємцям це буде все одно, що бальзам на душу. І так чинять підступи, маючи на меті оголосити мене недієздатним. Ніби я не здогадаюсь! Секретарка надто довгий час пропрацювала на своєму місці, аби не навчитися слухати й тримати рота на замку. Президент у ній це високо цінував. – А ось пресу поінформуєте дещо по-інакшому. Пресі скажете, ніби я на відпочинку. Не варто створювати паніку через двох негідників. *****Не минуло й години, як секретарка доповіла президентові: – Пане президенте! Ви відлітаєте сьогодні пополудні чартерним рейсом. Посадка в Будапешті, а згодом у Львові. Це максимум того, що мені пощастило зробити. – Щиро вдячний вам, пані Розенблюм, – відповів Бачинський. – Це саме те, що потрібно! – Я внесла вас до списку пасажирів під вигаданим ім'ям, як ви просили. – Куди б я без вас поткнувся, пані Розенблюм? – Готель, пане президенте? – Нізащо! Оце вже надміру. В Україні досі діє сувора паспортна система, борони Боже, аби до преси щось потрапило. У слухавці почулися віддалені голоси, один з них був її. – Що сталося, пані Розенблюм? – Даруйте, пане президенте. До вас прийшов Альбін Хаммер. Бачинський скривився, немов від зубного болю. Як невчасно! Проте й не відчепишся. – Гаразд, нехай увійде. Забачивши двоюрідного небіжа на порозі, він одразу ж попередив: – Альбіне, пробач, та часу маю обмаль. Приділю не більше п'яти хвилин. – Кудись поспішаєте, вуйку? Виїжджаєте? Бачинський і оком не зморгнув. – Сподіваюся дещо поліпшити здоров'я. Надто вже втомлює мене останнім часом ця праця. Альбін просяяв. – Вельми вчасно! Ви себе анітрохи не шкодуєте, я оддавна про це казав. Гірський клімат безперечно піде вам на користь. По згадці щодо гірського клімату Бачинський сховав посмішку: таким чином Альбін сподівався випитати більше. Натомість він зиркнув на годинника. Альбіну слід дати на здогад, що час пішов. Той зауважив та насупився. – Але тоді виходить, що я недарма прийшов. Ви нічого не відповіли з приводу нашого з Гердтом проекту. Пригадую, наглядова рада доручила його розгляд вам. Це було місяць тому. Бачинський зневажливо заворушився ще на слові «проект». То ось на це він має витрачати свій дорогоцінний час? – Газотрубний завод?.. – перепитав він шпарко. – Повна нісенітниця! Тому й не відповів. Місцевість без того перенасичена шкідливими викидами. Будівництво ще одного заводу у цій зоні викличе протест серед «зелених». Я не бажаю мати проблеми через екологію. Лише божевільний зважиться сьогодні на таке. Навіть гадки про це не плекай! Я з більшим задоволенням побалакав би з тобою про гольфклуб, та мені зараз ніколи. – Та ви зроду не сприймали нас поважно! – розлютився Альбін. – Про що б там не йшлося, усі наші пропозиції ви неодмінно повертаєте на жарт. – Слід розумітись бодай трішки у справі, до якої берешся. А ви обидва дилетанти – панове у білих рукавичках, які забагато про себе до голови забрали. Мене жахає не те, що комусь бракує розуму, а те, що він вважає себе розумним. Альбін аж підскочив. – У такому разі поясніть мені, навіщо ви розчавили українську компанію «Західтрансгаз»? На це викинуто купу грошей. – Справді купу? – на глум перепитав Бачинський. Альбін замулявся. – Ну… принаймні ці кошти можна було б використати раціональніше. – Знаєш що, Альбіне? Гадаю, вам з братом краще продати свої акції та на виручені кошти розпочати власну справу. Там ти ані слова проти не почуєш. Я залюбки відкуплю їх у вас. Вийшовши від дядька, просто з ліфта Альбін зателефонував братові. – З ним марно розмовляти. Уяви, він запропонував нам з тобою продати свої акції! Я мало зі стільця не впав. Пусте, ми йому і це пригадаємо. Скажи Фельсу, нехай поквапиться, коли щось важить для нього власна кар'єра. Дай йому тиждень часу. За сім днів склад консиліуму має бути визначений. – Гаразд, Альбіне. – Отоді й настане наша черга. «Присягаюся, – міркував Бачинський, свердлячи очима двері, щойно вони зачинилися, – я вже докладу зусиль, аби ти не довідався про його існування, Альбіне. Анінайменшої підозри з цього приводу! Це було б занадто небезпечно для нього. Я знаю тебе краще, аніж ти гадаєш. Ти надто довго чекав слушної години, аби за якусь мить від усього відмовитися. Власними зусиллями ані ти, ані Гердт жодного шилінга не доробилися в житті й не доробитеся, ти це чудово усвідомлюєш. Вашим єдиним успіхом був би спадок, та заледве ви дізнаєтеся, що я маю онука… Ні, ви не дозволите мені його відшукати. Заради цього ви підете на все». |