Головна

Книга 1

Книга 2

МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"

КНИГА ПЕРША

ЧАСТИНА ТРЕТЯ (3)

Медсестра ввела до палати усміхненого чоловіка в нап'ятому поверх костюма білому халаті.

– Маєте! До вас відвідувач, – сповістила вона, зиркнувши на Галину.

Галина повернула голову та впізнала Проценко. В руках він тримав квіти.

– Я зараз наповню вазу, – запропонувала сестра.

– Будьте такі ласкаві! – він охоче віддав букет, а сам підсунув табурета ближче до ліжка Галини.

– Я вас пам'ятаю, – промовила вона. – Нас познайомив Григорій Іванович.

– Вірно, у «Фестивальному», – підтвердив Проценко. – У вас чудова пам'ять!

– Виняткова! – погодилася вона з очевидним натяком, сторожко спостерігаючи за ним з-під напівопущених брів.

Бажаючи зняти напругу, Проценко поплескав її по руці, захованій під ковдрою.

– Не ображайтеся на мене, – вдруге ужив він слова з минулого разу. – Я допоможу вам усе забути. Адже й сьогодні я прийшов не з порожніми руками. У мене для вас приємна новина: ваша справа закрита. Здебський зізнався у фальсифікації. Таким чином він сподівався спекатися фальшивих купюр. Бачите! Іноді й нам щось вдається.

Вона дивилася на нього та запитувала себе: за кого він її має?

– Мабуть, ви розраховуєте на мою подяку? – запитала вона вголос, не утримавшись принаймні, аби не вщипнути.

Проценко скрушно хитнув головою.

– А ви злопам'ятні! Втім, я і не чекав нічого іншого. Маю до вас пропозицію: влаштуймо перерву. Краще скажіть, як почуваєтеся? Як малюк?

– Дякую, – відповіла Галина, відвернувшись. – Лікарі кажуть, він набирає ваги, а це добра ознака.

– Вони мають рацію! Вам чогось бракує?

– Я маю все, що потрібно. Тут усі надзвичайно люб'язні.

– Зараз ви повинні дбати не так про себе, як про малюка. Вам слід добре харчуватися. Та не нехтуйте вітамінами. А може, вам таки чогось принести? Я в змозі дістати будь-які дефіцитні продукти. Лише назвіть!

– Я вам неабияк вдячна, проте в цьому немає необхідності. Мене й без того посадовили на окремий раціон, кухня відмінна. А ще якийсь невідомий щодня надсилає то апельсини, то морквяний сік. Ніяк не збагну, хто б це міг бути.

– Соки вам дуже корисні.

Галина насупила брови.

– Вас це не здивувало?.. Анонімний доброзичливець засипає мене дарунками, а вас це не дивує! – вона пильно поглянула йому в очі. – Це все ви! Ви одаровуєте мене своєю увагою! Навіщо?.. Допоки ви планомірно руйнували моє життя, я ще могла це збагнути. Та навіть не ховати камінь у пазусі, попри те, що ви, здається, саме такої гадки про мене. Але зараз чого ви домагаєтеся?

Проценко набрав сумного вигляду, вислуховуючи докір.

– Маю визнати, як офіцерові держбезпеки мені іноді доводилося з вищих міркувань чинити з вами не зовсім, так би мовити, коректно… у суто людському розумінні. Однак чому ви вирішили, що в якості звичайної людини я позбавлений права на співчуття? Ми такі ж люди, як і всі решта.

*****

Відтоді, як вона вдруге побачила Проценко, Галина втратила спокій та сон. Проценко марився їй повсюди, у кожній постаті, яка щойно промайнула, і яку вона не встигла розгледіти. Втім, вона знала, що витримає, а от маля…

В одну з таких безсонних ночей її увагу привернули сум'яття й тупіт ніг за порогом. Нап'явши халат на плечі, вона визирнула з палати. Одначе коридор встиг спустіти.

Вона повернулася до ліжка та з головою сховалася під ковдру. Проте сон не йшов. За певний час ззовні долунали голоси. Навіть перебуваючи під ковдрою, вона почула.

Галина вдруге схопилася й принишкла під дверима.

Голоси віддалилися. Тоді вона обережно визирнула за поріг: жодної душі. Галина пішла коридором у тому напрямку, звідки щойно поверталися лікарі.

Врешті вона досягла крила, в якому тримали новонароджених. Зненацька попереду з'явилася чергова сестра. Чомусь сестра злякалася ще більше за Галину.

В кожному разі, Галина схаменулася перша.

– Що сталося?

– Нічого! Йдіть собі, лягайте спати.

– Здається, хтось помер.

Сестра мимоволі озирнулася на двері, з яких тільки-но вийшла.

– Я чула розмову, – наполягала Галина. – Помер новонароджений, еге ж?

– Часом таке трапляється, – неохоче погодилася сестра. – Чи треба пояснювати, що у нас за відділення? Тут у всіх були важкі пологи.

Галина налаштувалася задати наступне питання, але сестра її випередила.

– Заспокойтеся, це не ваш.

– Звідки така впевненість? – засумнівалася Галина.

– Я вже перевірила.

Галина також впізнала сестру. Саме вона привела до неї Проценко.

– Пам'ятаєте людину, що приносила мені квіти декілька днів тому?

Сестра якось неприродно напружилася.

– Пам'ятаю, звісно.

– Хочете знати, хто це був?

– Нічого не кажіть! Я знаю і так, – зізналася вона, уникаючи погляду Галини.

– Вам доводилося бачити його раніше? – здогадалася та.

– Він з'являвся подеколи. Нас попередили, аби за вами й дитиною був якомога кращий догляд. Отоді й поповзли чутки.

– А як на вашу думку, навіщо ми йому знадобилися?

– Ось про що навіть гадки не маю та волію ніколи не мати!

Враз Галина стиснула зап'ястки її рук своїми пальцями.

– Врятуйте мого сина! Лише ви у змозі його врятувати!

Сестра спробувала вивільнитися, напевно, їй було боляче, проте Галина цього не відчувала, для чужого болю в ній вже не залишалося місця.

– Врятуйте, благаю вас! – правила своє вона. – Вони зроблять з ним те ж саме, що зробили зі мною. Вони перетворять його життя на пекло!

Нарешті сестра якось переконала її розціпити пальці.

– На Бога, чого ви від мене хочете?.. Чим я можу допомогти?

– А немовля, яке померло…

– Що?! – вона відсахнулася, сповнена жаху. – Та ви принаймні усвідомлюєте, що кажете?

– Маєте сумнів, чи при здоровому я глузді?.. Цілком! Це ж так просто! Ніхто не зауважить різниці. А мати, що втратила дитину, й поготів. Як би ви, нею бувши, вчинили із своїми підозрами?

Сестрі довелося стати на її бік.

– Авжеж! – відповіла вона неохоче. – Я б швидше дозволила залікувати себе психіатрам.

– Ось бачите!

Сестра остаточно розгубилася.

– Ви хоч маєте уявлення, що це за родина? – скрушно хитнула вона головою.

Галина поглянула вгору, їй здавалося, ніби так сльози не потечуть по щоках. Принаймні про людське око вона намагалася зберігати твердість.

– Будь ласка, не розповідайте нічого про неї, – попросила вона.

*****

Над ранок, ледве всі прокинулися, сестра увійшла до палати і в присутності інших породіль, зупинившись навпроти ліжка Галини, сухо вимовила:

– Наберіться духу. Ваша дитина померла цієї ночі. Ми зробили все можливе, та, на жаль, нам не вдалося її врятувати. Прийміть мої співчуття.

Галина затулила обличчя долонями: вона збагнула, що насправді від цієї миті втратила сина. У палаті запанувала німа тиша.

Її виписали того ж ранку. Санітарка принесла одяг та мовчки поклала на ліжко. Чутки поширилися швидко.

Галина вже стояла одягненою, коли з'явилася медсестра.

– Вам час іти, – нагадала вона.

Галина насилу залишила палату, ноги відмовлялися коритися, коліна тремтіли. Сестрі довелося узяти її під руку.

– Зараз вам краще опинитися вдома, повірте, – порадила вона. – Так ви швидше забудете.

Галина поглянула їй у вічі: для кого вона це каже, для оточуючих чи цього разу для неї?

– Дозволите мені на нього поглянути? – несподівано попрохала вона. – Один лише раз.

– Про кого ви? – не второпала сестра та лише за мить збагнула, а, збагнувши, перелякалася. – Що?! Та ви з глузду з'їхали!

– Благаю! Принаймні одним оком, нехай навіть здалеку.

Сестра завагалася.

– Гаразд, я покажу вам його. Але пам'ятайте: один необережний порух…

– Не бійтеся! – запевнила її Галина. – Я не ворог власному синові!

– Тепер вже запізно про це судити.

Сестра повела її довгим коридором. Біля входу до палати вона зупинилася й натиснула на дверну ручку. Галина встигла зробити крок услід за нею, проте тієї ж миті спіткала її суворий погляд.

– Залишайтеся тут, – звеліла сестра. – Ані кроку за поріг!

Вона залишила двері напіввідчиненими. Принаймні було видно, як вона озвалася до породіллі. Та була змушена озирнутися, і Галина переконалася, що до грудей жінка притискала дитину. Немовля безсоромно смоктало чужі груди.

У Галини запаморочилася голова. На щастя, сестра не дозволила їй піддатися спокусі та вже поспішала у зворотній бік, подивляючись на неї з тривогою.

Не встигли за нею зачинитися двері, як породілля змінила втомлені руки.

– Дивіться, таки одужав. А казали, не виживе. Теж мені, лікарі-засранці! Знаю, чого вони домагалися: аби я їм на лапу дала. Ти бач, як губу розіп'яли! Не маю я грошей, не маю, та й годі!

*****

Протягом дня пролунав лише один телефонний дзвінок. Могло бути й десять, а пролунав лише один. Всім було про неї байдуже. Довкола себе Галина відчувала нестерпну, небувалу порожнечу. Та один дзвінок все ж пролунав. Єдиним, хто про неї пам'ятав, був Проценко.

Проценко! Це прізвище вона жодного разу не пригадала відтоді, як залишила пологовий будинок. Та марно! Проценко доволі швидко дав їй це на здогад.

– Галиночко! Прийміть мої співчуття. Як усе це насправді сумно!

– А ви хіба не з Москви телефонуєте? – у неї здригнувся голос.

– Так, я саме у Львові. Ви вгадали. Чи можна мені вас відвідати? Тяжко у вашому стані залишатися самій. Дозвольте мені вас підтримати!

– Тільки не сьогодні! – застогнала вона.

– Авжеж, як скажете! У такому разі, з вашого дозволу я зателефоную завтра.

– Так, будь ласка.

А інакше він би не відчепився.

І що то за поспіх!

Одразу ж вона дістала аркуш паперу та сіла писати листа. Дійшла кінця, вже коли почало сутеніти.

Втім, пошта ще мала б працювати. Вона зодягнулася й вийшла з будинку.

Галина навіть не припускала, що буде так обмежена в часі.

*****

Скільки не набирав Проценко її номер, телефон жодного разу так більше й не відповів. Провівши майже увесь наступний день у марному очікуванні, над вечір він зателефонував кому слід у місцеве управління КДБ. Невже вона зрештою зважилася на втечу? Безглуздо, а проте хіба мало що збіжить на гадку людині в її стані! Нехай займуться розшуком. Заразом і їй не зашкодить промити мізки, аби менше вередувала. Повинна ж нарешті второпати, не дитина: з органами лихі жарти!

Але те, що він почув… Ні, на такого ляпаса Проценко не заслуговував.

До міліції зателефонували сусіди. Їх стривожив запах газу, що просочився на сходову клітку. Довелося зламати двері. Першим зазирнув міліціонер. За мить знов постав на порозі, із жадібністю ковтаючи свіже повітря.

– Викликайте «швидку», – звелів він сусідам, та наступної ж миті додав, недбало махнувши рукою. – Можете не поспішати.

Це був справжнісінький шок для нього. Дитина померла, Галина вкоротила собі віку, а Мар'ян Бачинський не пробачить їм смерть доньки. Тепер доведеться повідомити цю новину керівництву, попри те, що партія на той час вважалася виграною.

Проценко зціпив зуби. Якби він навіть пішов за її прикладом, то і в цьому випадку не наздогнав би її. Його вчинок однаково назвали б боягузтвом, тоді як усі зрозуміють, що таким чином вона розв'язала руки своєму батькові.

*****

Лист, відправлений перед тим Галиною, адресований був чоловікові. Листу вона довірила правду, яку ховала глибоко в собі. Хтось із них двох мав потурбуватися про сина.

Вона не передбачила лише одного: бригада, в якій працював її чоловік, на той час виконала своє завдання та переїхала на іншу станцію. Лист не знайшов адресата й повернувся, як належить, відправникові.

*****

Слідчий намагався нічого не прогавити під час огляду помешкання, враховуючи, що особою Галини від самого початку цікавився КДБ, та ще й на такому високому рівні. Хоча самогубство є самогубство, що тут додаси? А надто, що вчинок цілком природний, якщо зважити, по-перше, на втрату дитини, а по-друге, на шантаж її батька.

Ні, такого скандального провалу Проценко аж ніяк не пробачать. Він сам навіть не з'явився поглянути. Ясна річ!

Слідчий розвернув до себе світлину у невибагливій рамочці, залишену посередині столу. Весільне фото: молода у білій фаті, наречений прилизаний, пихатий, дозволяє взяти себе під лікоть. На звороті – напис, йому довелося наполовину витягти його, аби прочитати: «Моєму синові, якого я люблю понад усе на світі».

За собою він не бачив провини жодної. Хто він? – Виконавець, не більш! Відмовишся – доручать іншому. Не йому було вирішувати долю Галини. Він пригадав, що навіть намагався їй співчувати. З ким-небудь іншим їй, можливо, пощастило б куди менше. До того ж, справу закрили. Здебський, на якого вже накопичилось достатньо матеріалу, виконав свої зобов'язання перед прокуратурою, вона виконала свої. Все як годиться. Може, дадуть йому рік-два умовно, й на цьому край.

Увійшов оперативник з якимсь листом.

– Ось, було у поштовій скриньці.

Слідчий глянув скоса, не зводячи голови.

– Від кого лист?

– Підпис надто вже нерозбірливий… Ага! Ващук.

– Ващук? – він зацікавився. – То це ж її прізвище. Що там? А нумо, розкрийте!

Оперативник продовжував вивчати штемпелі на конверті.

– Розкривайте, розкривайте! – наполегливо зажадав слідчий.

Оперативник розірвав конверт та з кислим виразом обличчя втупився в аркуш паперу.

– То що там?

– Це від її чоловіка, – відповів той, прочитавши офіційний документ. – Згода на розлучення. Більше нічого! – він показав порожній конверт.

– Цікаво, він принаймні знав, що вона чекає на дитину? – замислився слідчий.

– Схоже, що й гадки не мав.

– Зворотна адреса на конверті є?.. Занотуйте, треба ж буде його сповістити.

*****

Листоноша приніс рекомендованого листа, надісланого Галиною, вже по тому, як забралися оперативники. Коло опечатаних дверей він спантеличено почухав потилицю.

Довгий шлях воно пройшло, від Львова до якогось селища у Тюменській області та від Тюмені до Львова. Скидається на те, що цей лист вже нікому не потрібен. Він покрутив його в руках, склав учетверо та сховав до кишені, аби викинути мимохідь.

*****

Жінка готувала, стоячи біля плити, коли грюкнули вхідні двері.

– Господине! Стіл накритий? – гукнули з порогу.

– А ти що-небудь приніс, аби питати? – огризнулася та.

Чимала, проте убога кімната тому, ймовірно, здавалася великою, що меблі хтозна коли винесли. За винятком столу, стільців та великого ліжка. Не для немовляти – той мирно спав собі у ліжечку, у вільному кутку. Через коридор, що служив передпокоєм, був простягнутий мотузок, на якому сушилися непрані пелюшки. Сморід стояв нудотний.

Маневруючи поміж пелюшками, двоє чоловіків зайшли до кімнати. Господар з торбою, з мосту витягуючи за шийку дві пляшки горілки, та гість із пустими руками, витираючи вуса на вигляд того, що постало з сумки. Він-бо ще й до рота з позаранку не брав, а от господар, певне, дорогою когось зустрів.

Господиня, судячи з усього, не чекала гостей о цій порі.

– Ага, то це ви, – не надто вона зраділа, упізнавши сусіда, від якого було ще менше пуття, аніж від чоловіка, хіба товариство за столом. Щоправда, товариство, треба визнати, непогане, теревенями він цілком відшкодовував з'їдене, а вже їв за двох. – Гаразд, проходьте.

Сусід збентежено впустив очі долу, неначе розпізнав думки господині.

– Сюди, сюди! – господар нахилився над дитячим ліжечком, дихаючи на немовля горілчаним перегаром. – Очі розплющив! Дивися-но!

Він клацнув язиком. Сусід зазирнув поза бильця.

– Скільки вже йому?

– Четвертий місяць пішов, – втрутилася жінка, розставляючи столові прибори. – Нас протримали в лікарні.

– Гарненька мармизочка, – зауважив він, прагнучи підлеститись до господарів.

Реакція батька, принаймні, виявилася достоту протилежною.

– Авжеж, – підтвердив він з похмурою визначеністю. – І в кого він такий удався?.. Стерво! – кинув він дружині. – То ти ще запевнятимеш, ніби він від мене?

Він підкріпив промову добірною лайкою. Господиня у боргу не залишилася. Господар удруге придивився до личка дитини.

– Не мій, поза сумнівом! – визнав він злісно.

– Та вже куди тобі! – розреготалася вона. – Поглянь на себе у дзеркало. Потвора!

– Та й ти не красуня!

– Може, зараз і ні. Зате якою була я у двадцять років! Бачив би ти мене тоді!

Він відмахнувся.

– То й добре, що не бачив. А краще б взагалі не зустрічав!

Обмін компліментами не завадив їм сісти гуртом до столу. Батько вправно відкоркував пляшку.

– Мені неповну, – попередила дружина.

– Що це з тобою сьогодні? – здивувався господар. – Може, захворіла?

– Атож, захворіла! Я на разі годую грудьми.

– А до пологів було можна?

– Мені пощастило. Я мало його не втратила.

Сусід скористався із слушної миті. Прослідкувавши, аби не втратити ані краплі, він обережно звів чарку, наповнену по самі вінця.

– Саме за це й вип'ємо. За новонародженого! – виголосив він, облизався та з тріпотінням вихилив її геть усю.

– За багатодітну родину! – підхопив батько. – За помешкання, яке нам тепер дадуть! Дякуючи Богові, у виконкомі на обличчя не дивляться. Було б дитя! Їм начхати, красень ти чи ні.

У нападі почуттів він схопився з місця та захоплено посмикав малюка за щічки.

– У-тю-тю, моє славне малятко! А чи знаєш ти, що вартуєш цілої квартири?

назад

початок

вперед