Головна

Книга 1

Книга 2

МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"

КНИГА ПЕРША

ЧАСТИНА ДРУГА (5)

Терех з'явився незабаром після здобуття міста радянськими військами й насамперед наніс візит Юстині. Відтоді став до неї учащати. Хоча він втратив частину свого колишнього лиску, зате набрав у поважності й діловитості. Зміна ця йому скоріш личила, аніж навпаки, та й сам він наче ні про що не шкодував. Тепер їх зближували спільні спогади. Терех залишився єдиною ниточкою, що в думках пов'язувала її з Бачинським, та за його відсутності мав усі шанси стати для неї незамінним. Можливо, що й самого Бачинського вона б не кохала так, був би він поряд. Та його не було, і це дозволяло їй згадувати про нього з теплом.

Протерши окуляри носовичком, як він робив завше, коли мав щось важливе до обговорення, Терех прокашлявся та розповів, що міг би влаштувати її на роботу з непоганою пайкою, попри те, що припадати надто не доведеться. Юстина не відповіла, тоді він обережно зронив:

– Тобі відомо, що НКВС заарештувало Леоніда Гаргаля? Його звинуватили у посібництві буржуазним націоналістам.

Вона ствердно хитнула головою.

– Раджу про нього забути, звідти він вже не вийде… Так, важкувато тобі доведеться. Ти, звісно, була у підпіллі й таке інше, у тебе безперечні заслуги, і коли б не це… Юстино, ти не дівчинка та маєш розуміти, що твій шлюб з Мар'яном може обернутися для тебе неабиякими неприємностями. Я підкреслюю, коли б не твої заслуги.

– Що ж тепер вдієш! – вона легковажно знизала плечима. Її неначе цілком влаштовувала ця безвихідь.

Терех осудливо зітхнув.

– Тобі слід усіх запевняти, ніби цей шлюб був необхідний як прикриття твоїй підпільній діяльності. І в разі, якщо тебе викличуть, так і відповідай.

– Авжеж, маєш рацію. Саме так я і казатиму.

– Ми його навіть анулювати не будемо: ви побралися у церкві, а радянська влада, як тобі відомо, церковні шлюби не визнає.

– Дуже доречно, – погодилася вона.

– А проте чи у це повірять? – засумнівався Терех, підводячи її до головного.

Юстина змовчала.

– Аби повірили, – продовжував він, – найкраще, це вдруге одружитися. Цього разу по-справжньому.

– Хіба мій шлюб був несправжнім?

– Юстино! – він з докором хитнув головою. – Ми ж домовилися!

– Гаразд, вибач. Тільки от кого мені пошлюбити?

Він поправив окуляри, маючи на меті цим порухом скрасити незручність ситуації.

– Ясна річ, мене.

Юстина поглянула на нього з подивом.

– Чому, Гжегоже? Адже ти не кохаєш мене, я знаю.

– Це не так!

Вона завагалася.

– Ти прагнеш донести, що…

– Я кохаю тебе!

Вона придивилася до нього уважніше.

– Гжегоже! Я у змозі повірити, що ти цілком щирий зі мною. Однак я не в змозі дійняти віри, що ти мене кохаєш. Ти ніколи не сприймав мене поважно. У тебе було досить часу, аби освідчитись раніше. Але ти звернув на мене увагу лише після Мар'яна. Як дитина дивиться на іграшку в руках іншого, а не на ту, що покинута в піску. Поглянув би ти на мене, коли б не він? Визнай, ти завжди заздрив Мар'янові. Заступництво Бачинських лише принижувало тебе. Мар'ян втілював твою нездійсненну мрію. Все, чого б він не торкався, набувало для тебе особливого ореолу бажаного, хоча й недосяжного водночас: його завод, його дружина… Так, Гжегоже?

Той зірвався на ноги.

– То ти розлючений? – вколола Юстина. – Отже, я потрапила в ціль.

Раптом її настрій різко змінився. Вона вхопила його за рукав та, як Бачинського, силоміць усадовила на місце. На її губах заграла втомлена посмішка.

– Не зважай! Дурепа я. Примхлива, сварлива вдова за живого чоловіка, якій не судилося зазнати усіх втіх подружнього життя. То ти й справді маєш намір зі мною побратися?

Терех звів дух.

– Звісно! Я не кидаю слів на вітер.

Юстина затулила очі долонями, складеними човником, а згодом удруге розтулила.

– Дай мені час обміркувати. Принаймні до завтра.

Терех підвівся.

– Згода! Я прийду завтра.

Він надів капелюха й пішов геть.

Вже за півгодини Юстина була в поліклініці, чекаючи на висновок лікарів.

– То це ви! – лікар її запам'ятала. – Отож, люба моя, тіштеся життям. У вас все гаразд. Та… налаштовуйтеся стати матір'ю: ви вагітна.

Від нервового перенапруження Юстина відчула несподівану слабкість.

– Вам погано? – стурбовано запитала та. – Дати води?

Проте Юстина труснула головою, і все минулося. Встигнувши тільки бігцем подякувати, схопилася та заквапилася до виходу.

– Стривайте, куди ж ви? – навздогін гукнула лікар. – Я ще не доказала!..

Опинившись удома, Юстина приготувала дорожню валізу та заходилася поспіхом спустошувати шафу, немов їй кортіло якнайшвидше виправити власну помилку. Тітка увійшла до кімнати.

– Час мені підшукати собі житло, – пояснила Юстина, укладаючи речі.

– Як на мене, ти його вже знайшла, – тітка вказала на розкриту валізу.

– Так, – визнала Юстина. – Адресу ти знаєш. Я маю намір туди повернутися.

Чмокнувши її в щоку, вона додала:

– Та не кажи нікому.

*****

Портьє, він же господар найбільш занепалого готелю в робітничому передмісті Цюріха, понуро глянув на двері, смикнувши головою швидше за звичкою, аніж сподіваючись на появу клієнта.

У цьому кварталі жили клерки, рознощики газет, вуличні гендлярі, лише жебраки сюди не потикалися, принаймні, вдень: жебраки завжди там, де гроші. Добре одягнена людина, що приїхала на таксі, негайно привертала увагу. Господар теж почув, як вщух, а згодом удруге загурчав мотор від'їжджаючого легковичка, та зігнав залишки дрімоти. Ні, він не вбачав у щокожному приїжджому клієнта. Проте хто відмовиться розігнати нудьгу, навіть якщо задля цього доведеться докласти зусиль?

Приїжджий ввічливо здійняв капелюха. Щойно він озвався, господар одразу ж упізнав типову австроальпійску вимову.

– Ви господар цього закладу?.. – австрієць на свій лад вимовив хитромудру назву. – Я шукаю такого собі пана Бачинського. Маю відомості, що він зупинився у вашому готелі.

Господар відкрив журнал, хоча, ймовірно, міг обійтися й без нього. Справді, якийсь польський емігрант нещодавно таки винайняв у нього номер, а вже встиг заборгувати за чотири дні, тож лишився в пам'ятку. А так через його готель проходить безліч емігрантів. Ці шукають, де подешевше. Всі вони бідні, як церковні щури. П'ять днів, ось щонайбільша відстрочка, яку він їм надавав, коли вони бували достатньо переконливі. Понад це – ні, бо інакше сядуть на шию. Таке було його неухильне правило. Можна бути християнином, та в міру. Опісля він міг або виставити їх на брук, або ж здати поліції. Щоправда, поліція неохоче займалася подібним контингентом. Випроводиш з країни – політика, залишиш у себе – клопіт. До речі, у цього Бачинського про запас лише один день.

– Це нагорі, – відказав він. – Номер 27. Останній поверх, коридором у сам кінець.

Австрієць не мав сумніву, що господар із цікавістю проводжає його поглядом в спину, та ще довго гадатиме, що у нього може бути спільного з якимсь біженцем.

Дерев'яними сходами з розхитаним поруччям гість зійшов на саму гору – він не зауважив, який то був поверх, – та дійшов до самого краю темного коридору, мимохідь зачепивши кимось виставлені черевики. Підсвічуючи запальничкою, австрієць відшукав двері з названим номером, зупинився й постукав.

Номер виявився дещо світлішим за коридор, до вікна потрапляло сіре світло, відбите від похмурих бляклих стін протилежного боку вулиці. Затерті, обшарпані шпалери одразу впадали в око.

Бачинський валявся на ліжку вбраний, ба навіть не потурбувавшись роззутися, лише ноги звісивши за край. З-під ліжка визирала купа порожніх пляшок. Проте, як з'ясувалося, цього разу він виявився цілком тверезим – безперечна перевага неплатоспроможності у безнадійних п'яничок. Що придалося вельми вчасно: австрієць спершу занепокоївся та вже навіть мав на думці, чи не краще було б дати задній хід, а Лензу Хаммеру повідомити, ніби не знайшов ані Бачинського, ані його слідів.

На щастя для Ленза Хаммера, Бачинський саме підвівся з ліжка та запропонував австрійцеві стільця.

– Перепрошую, – пояснив він, ногою засуваючи пляшки, – я гадав, це господар, що з'явився вимагати плати за номер. Кому я ще знадобився на цьому світі?

Австрієць сприйняв це як натяк.

– Аби надалі уникнути непорозумінь… Маю честь представляти інтереси вашого діда, Ленза Хаммера. Власне, я лише юрисконсульт корпорації, яку він на разі очолює. Ваш дід уповноважив мене запропонувати вам…

– Вибачте, та як на мене, ви звернулися не за тією адресою, – спохмурнівши, перервав його Бачинський. – Моє прізвище Бачинський, а не Хаммер. До того ж, я не маю жодного діда. Тут, певне, криється якась помилка.

Австрієць нашорошився.

– Ви Мар'ян Бачинський, син Миколая Бачинського та Еми Хаммер, народжений у Львові чотирнадцятого січня одна тисяча дев'ятсот…

Бачинський невдоволено згримасував.

– На Бога, дайте спокій моєму життєписові! Я його знаю не гірше за вас.

Австрієць втупив у нього пильний погляд.

– У такому разі, чи не дозволите мені до останку виконати мою місію? Звітуючи завтра перед вашим дідом, я волів би не ховати очі.

– Ото хіба що з цих міркувань, – злагіднішав Бачинський.

– Щиро дякую! – судячи з усього, той як належить оцінив його жертву. – Проте, аби не зловживати вашою увагою, спробую викласти справу стисло.

Бачинський нарешті відчув до нього прихильність та сів навпроти.

– Бачте, – продовжував австрієць, – обставини так склалися, що ваш дід вже неспроможний успішно керувати корпорацією. Прикро! О ні, річ зовсім не в старезності та не в слабкому розумі, як вам, либонь, могло збігти на думку, а в тім, що настали нові часи, які вимагають засадничо нових підходів, і ваш дід, віддамо йому належне, цього свідомий… – він на мить замовк. – Коли ваша ласка, я розмовлятиму з вами відверто. Роль Хаммерів під час останньої війни, як би це висловитись... украй несприятливо відзеркалилась на іміджеві компанії. Зачасто потискувати руки ставленикам третього райху – для її сьогоднішнього президента невдала рекомендація. Їй потрібен хтось із боку, хто не заплямував себе зв'язками з нацистською верхівкою. З усіх Хаммерів ви, таким чином, залишаєтеся поза конкуренцією. Ленз Хаммер ладен негайно піти у відставку. Він уповноважив мене від свого імені, а також від імені головних утримувачів запропонувати вам управління контрольним пакетом акцій.

У Бачинського брови зігнулися дугою.

– Гм! І неподільне керівництво компанією! Нівроку!

– Такої влади не мав сам Ленз Хаммер, – погодився австрієць. – Термін, протягом якого діятиме довіреність, можете обрати самі. Та… нарешті. Аби ні в кого не виникло сумнівів, ваш дід ладен зробити вас своїм спадкоємцем, а це означає, що по його смерті ви стаєте найбільшим акціонером корпорації Хаммерів. Поза тим важлива вже сама наявність такого заповіту.

– Яка несподівана щедрість! – не втримався Бачинський.

Надто схвильований, він схопився та наблизився до вікна; австрієць чекав. Вже звідти долинув його голос.

– Авжеж, перекажіть моєму дідові, що я втішений з його пропозиції, – не обертаючись, відповів він.

– Чи слід тлумачити ваші слова таким чином, що ви її приймаєте? – обережно перепитав австрієць.

Цього разу Бачинський озирнувся. В його очах виблискували пустотливі вогники.

– Ви мене чудово зрозуміли! Не клейте дурня! Це відмова. Ваша корпорація мене анітрохи не цікавить! Так само як і заповіт Ленза Хаммера.

Австрієць засовався на стільці.

– Ви добре все обміркували? – він удруге роздивився навколо. Над головою у нього висіла лампочка без абажура, під стільцем прогиналися фарбовані дошки. Хтозна, можливо, не настільки він вже й тверезий, оцей Бачинський?

– Перекажіть моєму дідові: я на гроші його не ласий, тож марні спроби, купити мене не вдасться! – позбиткувався з них обох Бачинський, простеживши за його поглядом. – Отож, вислухав я вас лише задля вашого душевного спокою, та можу підтвердити: на цю мить ви вичерпали геть усі засоби. Мого діда я б і слухати не став. Вам час повертатися. Прощавайте!

Він простягнув руку, та австрієць лише сумно хитнув головою, ігноруючи дружній жест.

– Стривайте! Боюся, що не я вас, а ви мене хибно зрозуміли. Зроблена вам пропозиція насправді анічогісінько не варта. Не сподівайтеся, що завдяки їй ви станете бодай на один гріш багатшим. Компанія на межі повного краху. Ви зробите їй честь, очоливши її.

Бачинський спохмурнів та замислено опустив руку.

Треба ж! Клятий австрієць достеменно знав, чим його дістати.

*****

– Отже, товариші, почнемо, – оголосив Проценко, щойно останній з учасників наради, щільно причинивши за собою двері, зайняв своє місце за довгим столом. Не було ні для кого таємницею, що він тільки-но повернувся з Москви, і не з порожніми руками. – Як ви вже знаєте, перед нашим управлінням поставлене нове завдання. Я прошу врахувати: те, що завдання доручене саме нам, ознака безумовної довіри з боку керівництва. Втім, були також особливі мотиви. Власне про це ми зараз і поговоримо. Серед нас присутній товариш з обкому партії, який усе пояснить. Прошу вас, товаришу Терех.

Терех прокашлявся.

– Товариші! Мова йтиме про капіталістичні підприємства, зорієнтовані на німецьких, польських та інших споживачів, котрі залишилися у східній зоні. Природно, вони намагатимуться утримати свій ринок збуту, тоді як наше завдання, навпаки, укріплювати зв'язки всередині майбутнього соціалістичного табору й випроваджувати звідти імперіалістів. На жаль, тут ми зіткнулися з деяким нерозумінням ситуації з боку наших друзів. Вони дотепер вважають за краще підтримувати стосунки з колишніми постачальниками. Як переконати їх у недалекоглядності такої позиції?

Проценко нетерпляче заворушився.

– Григорію Івановичу, прошу вас, ближче до справи! – дорікнув він, та все ж м'яко, зберігаючи прохальний тон.

– Авжеж, даруйте, – занервував Терех. – Маємо свіжий приклад: постачання коштовної вимірювальної техніки, яке ми плануємо здійснити саме до Східної Німеччини та Польщі. Річ у тім, що раніше цими постачаннями займалися австрійці, приладобудівний завод, який належить сімейній корпорації Хаммерів. Нещодавно компанію очолив відомий вам, сподіваюся, Мар'ян Бачинський. Це й спонукало Москву доручити справу нам з вами. Я особисто був знайомий з паном Бачинським та, скажу щиро, мав нагоду пересвідчитись у його високих ділових якостях. Енергії та цілеспрямованості цієї людини слід віддати належне. З його появою корпорація розпочала різко набирати оберти, незважаючи на те, що по війні їй не на жарт загрожувало банкрутство. Для нас це може мати неприємні наслідки. Спочатку ми не брали її до уваги, але тепер…

Проценко спав очима на погляд співробітника.

– У вас до доповідача запитання?.. Будь ласка!

– Товаришу Терех! – відгукнувся той. – Залишається незрозумілим: разом з тим чому німецькі товариші віддають перевагу австрійцям?

– Відповідь проста, – Терех ніяково розвів руками. – Їх продукція по всім показникам, на жаль, краща за нашу. На разі. Ми змушені це визнати. Проте ж необхідно сягати в суть. Ми очікуємо, що недоліки капіталістичного способу виробництва безумовно дадуться взнаки, рано чи пізно. Ваша справа, справа органів безпеки, виявити та своєчасно вказати нашим друзям на вразливий бік імперіалізму.

– Ще питання?.. – Проценко озирнув підлеглих, що сиділи по обидва боки стола. – У такому разі, які будуть пропозиції?.. Товариші, не спускаймо з уваги важливість завдання. Ми з вами працюємо в нових умовах. Вчора нашим ворогом був фашизм, сьогодні – світовий капітал. Прошу всіх усвідомити: війна із зброєю в руках добігла краю, час осягати науку економічної боротьби… Тож ніхто більше не бажає висловитися?

Всі мовчали. Проценко зупинився на Тереху.

– Товаришу Терех! А от у разі, якщо, скажімо, стануться перебої, якщо компанія на деякий час буде вимушена призупинити постачання продукції, чи це відіб'ється на довірі до неї споживачів у Німеччині та Польщі?

Терех розгубився.

– Певна річ, це істотний чинник.

– Тобто вважаймо, що достатньо на якийсь час затримати випуск, аби партнери змінили своє ставлення до неї? Я правильно вас зрозумів? А конкретніше: на день, на два, на тиждень?.. Товаришу Терех!

Терех облизнув пересохлі губи.

– Та... гадаю, протягом тижня. Як на мене, цього повинно вистачити.

Проценко задоволено хитнув головою.

– Отже, один тиждень. Тиждень простою, і Мар'ян Бачинський скинутий з рахунку… А що робітники? Мені здається, наш інтернаціональний обов'язок підтримати їх у справедливій боротьбі. Якої ви думки, товариші?.. Що ж, ситуація зрозуміла. Товаришу Терех, я дам вам співробітника, удвох прошу вас підготувати план дій, який ми і подамо на затвердження керівництву.

*****

Бачинський залишився на самоті у своєму просторому кабінеті, успадкованому від Ленза Хаммера. Він попередив секретарку, що нікого більше не прийматиме, та наказав скасувати зустрічі, призначені на завтрашній день. Опіслязавтра вони й самі шлях забудуть, зі смутком зазначив він подумки.

Страйк тривав другий тиждень, якщо на початку ще абияк вдалося затулити діру, то тепер компанію вже ніщо не врятує. Хтось обізнаний напоумив робітників заблокувати склад готової продукції. Крани, підйомники самі не запрацюють. Цей, так вже достоту знав, яким чином слід діяти. За угодою, якщо прострочити відвантаження понад п'ять днів, вона втратить силу. Бачинському довелося пристати на цю умову, аби втриматися у Східній Німеччині та Польщі. У буквальному сенсі завтра воно означатиме банкрутство. Не вийшло, коли він щойно очолив компанію, то вийде зараз.

Цим профспілковим босам він у вічі виклав, якої гадки про них. Самі копають собі яму. Тож своїм шляхом пішли! Отримали гроші на страйк, та й тішаться. А що завтра опиняться на вулиці, у це не вірять. Та вони його зовсім не знають!

Він удався до крайнього засобу: скликав пресконференцію, та навпростець сповістив про ці гроші. Від кого отримані? Джерело не назване. Втім, не важко здогадатися. Він, Бачинський, чудово знав, хто у будь-якому випадку виграє від страйку. І звідки виник цей новий пункт в угоді, теж. Час навчає.

Проте робітників, ясна річ, це не хвилює. Коли дають, це нікого не хвилює. От якби стало відомо, що боси частину грошей привласнили, отоді справа інша. До чого ж нікчемна людина! Не кожна окремо, а саме гуртом! От коли починаєш звідувати презирство до натовпу! Це відчуття виявилося дужчим за нього.

– Та поступившись профспілкам, компанія уникнула б краху.

– Лише відтягнула б його на певний час, – заперечив він. – Ні, мушу засмутити всіх, хто притримується такої ж думки: нас не влаштує половинчасте рішення. Про жодні поступки не може бути й мови. Все, або нічого!

– А ви міцний горішок, – посміхнувся один репортер, налаштувавшись сховати нотатника.

– Я не щодня беруся за справу, – відповів Бачинський. – Проте взявшись, неодмінно доходжу краю.

– Тільки от що на це скажуть ваші акціонери?

– Вони самі довірили мені контрольний пакет. Тепер нехай кусають лікті, якщо кортить.

– У такому разі, що ви скажете їм?

– Мій дід залишив мені компанію на зразок того, як дарують цілковитий непотріб. Вартість його подарунку дорівнювала нулю. Я із задоволенням поверну їм те, що взяв.

Вони вже добрали заголовки для вранішніх дописів.

Бачинський витрусив зі скриньки особисте листування, запхав до теки та залишив кабінет. Секретарка жваво базікала телефоном; щойно його побачивши, враз принишкла та поклала слухавку.

– Вочевидь, вранці тут збереться наглядова рада, – попередив він. – Прохання про відставку лежить на моєму столі. З нуля годин я складаю свої повноваження та сюди більше не повернуся.

Попри те, що до опівночі зосталося ще чималих півдня, по чому на корпорацію чигало неминуче банкрутство, Бачинський при очах у всіх вийшов з офісу, сів до авта й поїхав геть. Він не мав жодного сумніву, що звістка про це вже сягнула найдальших закутків.

Щойно присмерк огорнув місто, у його помешканні задеренчав телефон. Це був дзвінок з офісу. Він знав, проте не підійшов. Лише згодом, за якийсь час, коли дзвінок пролунав удруге. Слід було мати залізні нерви, аби протримати їх усіх над краєм прірви.

– Пане президенте! – почув він схвильований голос досвідченої секретарки. – Дякувати Богові, нарешті мені пощастило вас застати!.. Я маю важливе повідомлення. Профспілка погодилася відкликати геть усі вимоги. Компанія може відновити роботу. Вас просять негайно повернутися.

Стискаючи слухавку, Бачинський манжетом білої сорочки витер спітніле чоло. Цієї миті він пошкодував лише про одне: що НКВС не здогадалося встановити прослуховування на його телефон.

назад

початок

вперед