Розділ 4.3
У вікна зазирав блідий світанок. Небо займалося над краєм океану. Мінливий вітер то розпочинав метляти фіранками, то вкотре вщухав, ненадійний, як і прийдешній день.
Мабуть, усі вже прокинулися. Ризиковано потикатися до бібліотеки просто зараз. Він міг зустрітися з Чаном на сходах, і тоді буде важкувато пояснити, що він о цій порі забув на другому поверсі. Варто дочекатися нагоди, аби зробити дядечкові візит, а мимохідь гулькнути до бібліотеки.
Схоже, вранці дядечко почувся краще. Аша встигла віднести йому до спальні сніданок, що складався з шинки та яєчні, засмаженої з овочевим гарніром, – отож, мабуть, йому було не просто ліпше, а значно ліпше. Щойно він спроможеться сидіти, як відразу ж зажадає, аби його перенесли до бібліотеки. Максим слушно вчинив, зволікаючи з щоденниками, але надто зволікати небезпечніше удвічі.
Тож він заткнув теку за пояс, а щоб на очі не давалася, вдягнув піджак, застебнувши на нижні гудзики, і у такому строї зійшов нагору. Коло дядечкової спальні задля впевненості озирнувся навсібіч та прошмигнув до бібліотеки, щільно причинивши за собою двері.
Кімната залишалася неторканою відучора. Усе лишалося без змін: той же стілець осторонь, наче не на місці, склянка, й та валяється на підлозі. Хіба що калюжа встигла висохнути.
Максим наблизився до столу. Третій ящик зверху, він чудово його запам'ятав. Тека знову лягла на своє місце, а поміж тим на очі навернулося фото двох близнят, що прикрашало стіл. Випереджаючи здогадку, рука сама потяглася за ним.
Відбиток був поганої якості, аматорський, та мав на собі усі властиві ознаки світлин того часу. Папір – потрісканий на згинах, лише чомусь не пожовтілий. За такий термін? Значки на лацканах, втім, проступали доволі виразно. Що зійшло дядечкові на думку тієї миті, коли Максим, аби закріпити його довіру, бовкнув, ніби такий самий бачив у свого батька? Ясна річ, це був невдалий жарт, ба навіть не жарт, а звичайнісінький прокол. Хоча дорікнути собі ні в чому, на той час він і гадки ні про що не мав.
Брати щільно тулилися один до одного. Їх взаємна прихильність не викликала жодного сумніву. А проте, вдивляючись у їхні обличчя на цій старій світлині, він упіймав себе на тому, що не йме віри їй ані на мить. Щось було тут негаразд, це поза сумнівом. Але що саме? До голови намагалася зайти якась думка, та раз у раз вислизала.
Допоки він крутив фотокартку у руках, то виявив, що поміж скельцями поза нею сховано ще декілька штук. Максим витяг скельця, й світлини одразу ж розсипалися на підлозі. Він нахилився й підхопив першу-ліпшу. На ній стояв лише один з близнят, важко упізнати, котрий, а втім, ні – певне, веселун, бо цей теж посміхався, розтягнувши губи від вуха до вуха. Безперечно, він. Вони так схоже сміються, наче з одного ока випали. Попросту один в один.
Максимові раптом пересохло у роті. Він поклав поряд обидві світлини, ту, на якій вони стояли удвох, і ту, що на ній хлопчик був сам. Ані найменшої різниці. Навіть крупинки пилу, що залишилися на фотоплівці, ті ж самі. Фотомонтаж! Поза сумнівом! Як же він на це повівся? Придивившись, він зауважив тонку білу облямівку навколо однієї з постатей, помітну на темному тлі. Незграбний, аматорський фотомонтаж! З двох світлин дядечко зліпив одну. Друга безумовно десь тут. Але шукати вже не мало сенсу. Достовірність знайденого фото не підлягала сумніву. Папір дійсно пожовтів від часу, а в кутку білів фіксажний напис, залишений тогочасним фотографом: «П. Ш., 1942 рік». Отепер усе ставало на свої місця.
На столі поруч з телефонним апаратом, як завжди, на видноті, лежала телефонна книга, лише не друкована, а така, що заповнюється рукою. Дядечко цілком перебувався без довідників, навіть того, що він взагалі абикуди телефонував, Максимові нізащо б не дізнатися, коли б не серцевий напад. Максим розгорнув її та пройшовся за абеткою. Палець зупинився на букві «П» – «поліція». Справді, на усю сторінку тільки й був, що один номер, який належав поліційному відділку. Максим запхав руку за шафу та увімкнув телефон. Почувши гудок, набрав номер. Довго ніхто не підходив. Нарешті у слухавці пролунав шерех, і йому відповіли сингальскою, проте існують слова, котрі можна, ймовірно, зрозуміти будь-якою мовою.
– Поліційне управління слухає... Альо! Це поліція Кирінди. Хто біля телефону?
– Сер… – вимовив Максим здушеним голосом. – Чи розмовляєте ви англійською?
– Продовжуйте, я вас слухаю, – відповіли цього разу англійською, нехай і з помітним акцентом.
– Мені потрібен хтось з вашого керівництва, – невпевненим тоном зажадав Максим.
Його фразу перетравлювали протягом п'яти-шести секунд, що було, мабуть, таки задовго.
– Я інспектор Премадаса, – врешті пролунало у відповідь. – На разі поблизу немає нікого вище за мене рангом.
– Гаразд… Я телефоную з вілли, що належить містерові Пулу, це на кордоні з національним парком Яла…
– Можете не пояснювати, мені відомо, де це, – зупинив його Премадаса. – То що у вас за проблеми?
Максим сторожко зиркнув на двері та затулив слухавку долонею.
– Що у вас там скоїлося? – вдруге запитав поліціянт.
– Я маю зробити заяву, – він нарешті зважився. – Тут очікується вбивство.
Премадаса, скидалося на те, зніяковів.
– Ви щось казали, будь ласка, повторіть, – зажадав він.
– Тут має статися вбивство, – посміливішав натомість Максим. – Завтра, ні – післязавтра, на ранок по виставі. Саме післязавтра.
– Яка ще вистава? Вам не тяжко висловлюватися дещо зрозуміліше?
– Доведеться повірити, що це не розіграш. Вам слід негайно втрутитися. Цей містер Пул – небезпечний маніяк.
– Що ви маєте на увазі?
– Те, що він вже вбив двох людей, а зараз готується до наступного злочину.
– Ви казали, убив двох людей. Я добре вас зрозумів?
– Саме так.
– Коли це сталося?
– Минулого року, спочатку – в березні, іншим разом – у жовтні. Якщо хочете, можу назвати точну дату.
– Боюся, що у нас не зареєстровано жодного нерозкритого вбивства, яке підпадало б під вашу версію. А ви це у стані довести?
Цей Премадаса був неповороткий, наче слон. Максимові вже уривався терпець.
– Докази? Вам потрібні докази? Вони у нього у письмовому столі. Третій ящик зверху.
Вочевидь, той дотепер вагався.
– Ви щойно казали, начебто містер Пул готує чергове вбивство. Вам відомо, хто стане його жертвою?
– Авжеж, – глухо відповів Максим. – Його наступна жертва, це я.
– Гаразд, – Премадаса зітхнув просто у слухавку. – Приїжджайте до мене в управління, продовжимо розмову у моєму кабінеті.
– Але це неможливо! – застогнав Максим. – Дорога розмита. Поміж віллою та найближчим населеним пунктом – десять миль непролазних джунглів. Ми відрізані від зовнішнього світу. Я у пастці. Мені звідси не видостатися без вашої допомоги. Будь ласка, допоможіть мені!
Схоже, Премадаса замислився.
– Не критимуся, – звірився він неохоче, – є у нас дещо на вашого містера Пула. Ми вже давненько до нього придивляємося. Брудний торговець «білою смертю»! Та замало доказів, аби пред'явити йому звинувачення. Надто слизький тип, – він вдруге замовк, цього разу надовго.
– Інспекторе! – покликав Максим, злякавшись, що їх, можливо, роз'єднали.
– Добре, – знову почув він голос Премадаси, – спробую вам допомогти.
– Як мені діяти?
– Ніяк. Лише чекати. Не давайте взнаки, ніби вам щось відомо. Поводьтеся, мов нічого й не було. Беззастережно підкоряйтеся усім його вимогам. Він не повинен нічого запідозрити, це найголовніше. Ми ж тим часом щось зметикуємо.
– Покваптеся, благаю вас!
– Не турбуйтеся. Та пам'ятайте, самостійно – жодних кроків. Я забороняю вам робити будь-що без мого відома.
На тому боці повісили слухавку. Максим заспокоївся. Поліція поінформована; це сповнювало надією.
Під дверима він дослухався. Зовні не долинало ані шереху, тож він натиснув на ручку й переступив за поріг. Та одразу ж мало не збив з ніг Ашу, яка задкуючи вискочила з дядечкової кімнати: в руках у неї була таця, заставлена брудним начинням. Вона зойкнула, проте, упізнавши Максима, хутко повернулася до тями.
– Що ти тут робиш? – запитала вона та зиркнула на двері бібліотеки.
Максим спав оком на її погляд.
– Хіба не бачиш? Маю намір відвідати рідного дядечка. Адже я, здається, його найближчий родич, еге ж?
Аша впустила очі й спробувала його оминути. Та Максим затримав її за лікоть.
– Нам слід погомоніти.
– Згодом! Зараз у мене багато роботи.
– Начхати мені на твою заклопотаність! Гадаєш, це важливіше за те, що я маю тобі сказати?
– Вибач, та я не маю ані хвильки часу…
Цієї миті грюкнули парадні двері. Обоє заклякли, повернувши голови у бік сходів. Знизу долинули голоси Чана й лікаря Мак-Раста.
– Проходьте, сер, будь ласка. Даруйте, що не зміг зустріти вас на пірсі. Знаєте, містер Пул… Він потребує постійного догляду.
– Авжеж, звісно. Не турбуйтеся. Усе гаразд, Чане. Як він почувається?
Аша прослизнула повз Максима.
– Не зникай, – напівпошепки проказав він їй на вухо. – Я незабаром надійду.
Здобувшись на сміливість, Максим перетнув поріг дядечкової спальні. Він ставив собі запитання, чи до снаги йому удавати люблячого небіжа так, аби той нічого не запідозрив. Але в ньому з однаковим успіхом змагалися цілком протилежні почуття, і він гадки не мав, чи спроможеться зненавидіти людину, котра однією ногою вже стояла над гробом.
Дядечко лежав у ліжку, обкладений подушками. Голова високо зведена: у горизонтальному стані він надалі задихався. Втім, зараз він і справді виглядав значно краще, аніж учора. Ямкуваті щоки узялися легким рум'янцем. Очі жваво реагували на щокожен звук. А погляд сповнився неочікуваним оптимізмом, немовби йому пообіцяли нове життя.
– А, Петре, – його обличчя розпливлося у привітній посмішці. – Радий тебе бачити.
Раді, що не втік, дядечку? – висіло у Максима на язиці.
Він змусив себе усміхнутися принаймні куточками губів.
– Вам полегшало, дядечку?
– А чи маю я право зараз померти?
– Дозвольте, але з чого ви взяли, що…
– Не варто! – дядечко зневажливо махнув рукою. – Слово до слова я можу повторити усе, що казав, будь-кому, Алістер Мак-Раст за цими дверима. Ніби я не помічаю, як вони з Чаном шепочуться осторонь, по тому, як Мак-Раст виміряє мій пульс, та не тямлю нічого з того, що коїться довкола цього ліжка. Чи ти вважаєш, буцімто я чіпляюся за життя, ніби якась примітивна істота? Повір мені, Петре, я вже оддавна встиг звикнутися з цією думкою. Ніщо так не примиряє з смертю, як сама старість. Наступне покоління приходить та витісняє попереднє. Земля, якою я дотепер ходжу, насправді вже не моя. Сьогодення мені вже не належить. Отож не бачу рації, аби зволікати з власним відходом. Хіба як з однієї причини…
Максим сподівався, що дядечко довершить думку, але той несподівано змовк.
– Якої, стрию? – нетерпляче запитав він, та дядечко залишився непохитний.
– Ти змарнів, – придивившись, зауважив той замість відповіді. – А це вже ні на що не гоже. Завтра тобі слід бути у зразковій формі… – він раптом занепокоївся. – Та скільки ж можна? Куди подівся цей Чан? – дядечко зрештою остаточно вирішив ухилитися відповіді. – Вже з півгодини як не можу його дочекатися. З часом він стає такий незграбний.
Максим дуже здивувався, пригадавши, як хвилину тому Чан виправдовувався перед Мак-Растом.
– А хіба він не був щойно у вас?
У нього всередині щось тьохнуло: другий апарат стояв у кімнаті Чана, хтозна, чи той не підслуховував часом? Його міг видати звук набору. Ото ще клопіт! Моторошно й думати.
Лікар та Чан без стуку увійшли до кімнати. Мак-Раст, ледве привітавшись, з мосту взявся до огляду.
– А ти сьогодні маєш вигляд, немов тебе підмінили, Джонатане, – засвідчив нарешті він, згортаючи стетоскоп та дружньо поплескуючи хворого по плечу.
– Мені наснився дивовижний сон, – зізнався дядечко, – неначе янкі щойно захопили місто, я лежу на шовковистій траві, а в небі більше не кружляють літаки. Я чую над собою голоси, що розмовляють англійською: «Він дихає, його слід покласти на ноші» – «Там ще один, ми не заберемо обидвох» – «Так, але той старий та немічний, а цей молодий та вродливий, краще врятуємо його». Як давно усе це було!
*****
Ашу поглинуло миття начиння. Максим зупинився побіч, в очікуванні, коли вона зверне на нього увагу. Марно.
– Ашо, послухай, якщо ти надумалася удавати з себе скривджену принцесу, то час, як на мене, обраний невдало.
Та вона й голови не повернула. Тоді він перекрив кран. Струмінь потоншав і врешті перетворився на поодинокі краплі, що дедалі рідше розбивалися об дно раковини. Запанувала мертва тиша.
– Нам є про що розповісти одне одному, чи не так?
– Чого тобі треба?
Її небажання розмовляти лише підстебнуло його. Він схопив її за плечі та силоміць повернув до себе. Зазираючи їй просто у вічі, запитав:
– Передусім: як мені тебе кликати?.. Як насправді тебе на ім'я?
Її вії перелякано затремтіли. Вона намагалася відвести погляд, та щоразу він успішно впадав на нього знову, як би вона не ховалася.
– Чому ти мовчиш? Аша, адже це не твоє справжнє ім'я?
– Ні, – видихнула вона, дивлячись повз нього, а тоді лише на мить звела очі. – Як ти дізнався?
– Потім. Зараз твоя черга. Отож?..
Вона мерзлякувато шморгнула плечима.
– Що тут розповідати? Твій дядечко, заледве привіз мене сюди, повідомив, що відтепер усі кликатимуть мене Ашою та що я маю забути своє колишнє ім'я. А якщо я ненавмисне зроню бодай слово, то відразу ж опинюся на бруку. Мені було ніде йти, родичі, у котрих я жила останнім часом, либонь, позбулися мене з полегкістю. Я переймалася, що він дотримається обіцянки. До того ж, звідкіля мені було знати, що тебе це якось уразить!
– Звідкіля було знати! Вона ще й міркувала!
Аша, незлоблива, наївна, пустоголова Аша!
– Петре, будь ласка, повір, – озвалася вона благальним тоном, – я не надавала цьому значення. Хіба через те, що моє ім'я звучатиме якось інакше, щось зміниться? Твій дядечко не без дивацтв, авжеж. Та він досить заможний, аби їм потурати, а у мене не надто великий вибір, аби відмовитися.
Максим зупинив її нетерплячим порухом руки.
– В тім-то й річ, що ти не Аша, а я не Петро! Дядечко попросту обожнює надавати усім підряд власні імена. Зате з якоюсь Ашою він познайомився у Джамму, коли був завстаршки, як я зараз. Так само як з Амрітою та Доллі.
– Якою ще Амрітою?
– Усе це персонажі з вигаданих ним п'єс. Втім, насправді вони зовсім не вигадані. Бо це реальні персонажі з його власного минулого. А ця вистава – лише відображення невеличкого епізоду, відбутого ним самим. Ти ж знаєш, він попросту схиблений на цьому! Усе його життя залишилося там, у п'ятдесятих роках, тут він не має нічого, поза спогадами, які відчайдушно силкується воскресити.
– Нехай навіть і так, нам що за клопіт? Адже нам до цього байдуже, еге ж? – запитала вона, сподіваючись, що він це підтвердить.
– Справді! – похмуро погодився Максим. – Жодної різниці, якщо не зважати на те, що дядечко звик вбивати своїх акторів.
– Акторів? – Аша здригнулася, мимохіть повторивши за ним останнє слово.
– Точнісінько таких же, як і я. Заспокойся, тобі нічого не загрожує. Ти його не цікавиш. Йому потрібен лише я. Чи то пак, Петро.
– Боже! Ні, це неможливо!
– А я кажу, можливо! Пригадай, що сталося з Президентом. Цей будинок напаханий смертю.
Вона уп'яла в нього очі, сповнені недовіри та жаху.
– А як же справжній небіж?
Він дозволив собі навіть посміхнутися перед тим, як вона почує правду. Аша терпляче чекала.
– Отож-бо й воно. Не було і в заводі жодного небіжа. Ані зараз, ані перед тим. Не існувало зроду. Не було ані його, ані брата.
– Твій дядечко не мав брата?
– Уяви собі.
– Так, але на фото...
– Свого часу і я на це повівся. Та ця світлина – фотомонтаж, два кадри вкупі. Обидва близнюки – один і той самий хлопчик, він сам, Петро Шемейко, мій любий дядечко. Авжеж, тобі не причулося. Бо це і є його справжнє ім'я. У будь-якому разі, він його мав доти, доки не став зватися Джонатаном Пулом.
Аша відпустила прикушену нею губу.
– Продовжуй…
– І я, і решта, хто був тут до мене – актори, що зображали його самого віком від вісімнадцяти до двадцяти років. «Баритон» підшукував їх для нього на його батьківщині, за однією лише ознакою: вони мали бути схожими на справжнього Петра Шемейко, тобто на нього. Саме тому дядечко зустрів мене з розкритими обіймами. Ті хлопчики з світлини... Уперше її побачивши, я був зворушений, я промовив до себе: як палко люблять вони один одного! Та й зрештою я мав рацію! Ні, він не любив нікого, ані небіжа, ані брата. Через усе життя він любив лише себе. Єдине, чого я досі не збагну, то це навіщо він їх усіх вбивав. Якщо він бачив себе в них, то як же тоді міг знищити уособлення власного минулого?
Аша слухала, не спускаючи з нього ока. Максим із зосередженим виглядом провадив далі, намагаючись відповісти на власне запитання.
– Цьому може бути лише одне пояснення. «Баритон» попереджав, що у разі, коли я погано зіграю свою роль, на мене чекатиме розправа. Можливо, у цьому й криється відповідь. Ті двоє десь сфальшували, дядечко це зауважив та певної миті утратив віру, що вони, це – він сам. Неминуче розчарування своєю чергою переходило у зненависть до того, кого ще вчора він любив усім серцем. Несправджені надії здатні спричинити жагу помсти. Але ще більшою мірою, гадаю, для нього це мало стати зреченням їх. Він наче наголошував: це не я! У кожному разі, одне я знаю напевне, що вбити будь-кого, за винятком справжнього Петра Шемейко, для нього це – пусте.
Аша мала вкрай розгублений вигляд. Попри це Максим вкотре схопив її за руку.
– Ашо, мені слід тікати звідси! Зараз же, негайно! Боюся, цей Чан щось підозрює. Я лише прийшов за тобою. Гайда втечемо удвох!
– Ні, ні, – вона перелякано висмикнула руку. – Я… я не можу.
– Ти боїшся?.. Дарма. Мак-Раст нагорі, у дядечка. Його катер чекає біля пірсу. Саме слушна мить, іншої нагоди може не трапитися.
– Але ж ти ж сам казав, мене він не чіпатиме!
Максим шморгнув носом.
– Мені не слід тебе вмовляти. Ти маєш вирішити це сама… Зрештою, хтозна, можливо, ти маєш рацію, може, тобі й справді краще не піддаватися ризику?.. Гаразд, залишайся. Незабаром тут буде поліція, вона й забере тебе звідси.
Він поривався додати щось з приводу того, як за нею сумуватиме, та замулився, бо ж не хотів наприкінці бути нещирим: допоки доводилося удавати перед дядечком, вона була йому потрібна, аби розважити душу. Проте не існувало такої ціни, яку він не ладен був заплатити за рішення залишити острів.
– Даруй! Мені час іти.
– Звісно, йди, – погодилася вона. – Та не переймайся щодо мене.
– Сподіваюся, усе буде гаразд.
– Я також, – у її очах промайнув смуток, та відразу ж зник. – Підіймуся краще нагору, спробую на певний час відволікти їхню увагу.
Раптом він здогадався, що стосовно неї не вільно отак попросту взяти, повернутися й податися геть.
– Ашо!
Вона зупинилася. Ще мить – і вони розійшлися б урізнобіч. Він наблизився, обійняв її за плечі та обережно пригорнув до себе. Вона не чинила опору. Та Максим не поцілував її, з остраху, що розставання може надто затягнутися. Її кучері, пестячи, лише нашвидку ковзнули його щокою.
Переконаний, що більше її довіку, ймовірно, не побачить, він задавався питанням, та не знаходив відповіді, чи прагне захопити цей спогад із собою.