Розділ 2.1

Сонячні відблиски невтомно витанцьовували на обідку ілюмінатора. Рівно гурчали турбіни реактивного двигуна. Під крилом розстелилася затягнена легкими брижами безкрайня блакить океану. Її прорізали самотні суда, ніби закляклі разом з коротким шлейфом білястої піни, що тяглася услід за ними. Втім, безмежність існувала лише в уяві. Це була не більш ніж Манарська протока, що розмежовує південний виступ Індійського півострова та острів Цейлон. Берег постав зненацька, стрімко насуваючись широким фронтом. Згори видавалося, ніби його вкривав суцільний зелений килим. Літак нахилився на праве крило. В ілюмінаторах промайнув крутий злам коломбійського порту з випинаючими пірсами та баржами на рейді. Урівноважений голос стюардеси пролунав з динаміка, на декількох мовах закликавши пасажирів сісти на свої місця й пристебнути ремені.

Близько одинадцятої години за місцевим часом, коли сонце вже майже сягнуло зеніту, авіалайнер компанії «ЛОТ», прибулий рейсом з Варшави, здійснив посадку на летовищі Катунаяке, розташованому на північ від Коломбо. Ступивши на хисткий трап, Максим примружився від яскравого цейлонського неба, від осяяного сонцем посадкового майданчика, а найбільше від блискучої поверхні крила, що відзеркалювала сонячні промені. За плечем у нього висіла спортивна торба, що вмістила верхній одяг. Вдихнувши гаряче повітря, він припустився думки, що спекотніше було б хіба що у серці самого пекла, скидалося на те, що і в затінку температура сягала тридцяти градусів. Ніздрі залоскотали незвичні пахощі тропіків, надто відчутні першої миті, коли щойно спускаєшся трапом літака. Це був до протилежності інший світ. Відзараз неймовірним здається, що десь лютує зима та люди зазнають холоду.

– Містере Шемейко? – враз почув він десь зовсім поряд, але, озирнувшись, так і не збагнув, хто це запитав. Натовп був як зліва, так і справа, за плечима залишився паспортний контроль.

– Ви – містер Шемейко? – ввічливо повторив невисокий на зріст, як і всі вони, чоловік з типовою зовнішністю індокитайця. Відразу важко було пойняти віри, щоб якийсь в'єтнамець чи таєць, одягнений, до того ж, наче сингальський рикша, розмовляв на бездоганній англійській, без східного акценту, й це власне збило Максима з пантелику. – Я відразу вас упізнав. Мене на ім'я Чан. Так усі мене кличуть. Ваш дядечко доручив мені зустріти вас.

– Як же ви мене упізнали? – ще більше здивувався Максим.

– Пусте, насправді це зовсім не важко. Вас неможливо не впізнати. Викапаний дядечко… ясна річ, за молодощів, – Чан легко підхопив торбу, що її Максим на мить випустив з рук. – Прошу, ходіть за мною.

На взір йому добиралося років до шістдесяти, а скільки насправді – хтозна? Вік цих вихідців з джунглів насилу піддається визначенню. Хоча торба вагою сім-вісім кілограмів для нього була наче пір'їнка. Максим звик вважати, що це кволий, немічний народ, але, зауваживши його міцні, жилаві руки, усвідомив, наскільки помилявся.

Минувши довжелезний ряд автівок, що тісно збилися на паркінгу, вони врешті зупинилися навпроти джипу з відкритим верхом, пофарбованого у непривабливий тьмяно-пісочний колір: такого забарвлення не існувало вже років з двадцять. Чан послужливо відчинив задні дверцята із словами: «прошу сюди, сер». Та щойно Максим умостився на сидінні, зачинив їх за ним, а сам сів за кермо. Задки вони почали вибиратися на автостраду. Незабаром зустрічний повів вітру охолодив авто, розпечене під тропічним сонцем. Чан покрутив ручкою налаштування приймача. Змагаючись з гурчанням мотору та свистом вітру, линула музика: стара, але дотепер чарівна мелодія босанови.

Коли це було? У сорокових? П'ятдесятих? Тісні околичні вулиці з їх низенькими будиночками, нависаючими балконами, нерівною бруківкою, зрештою, напівголими дітлахами, що врозсип тікають з-під самих коліс, нагодилися як ніколи вчасно.

Залишивши місто позаду, вони видосталися на магістральне шосе та попрямували далі на південь. Уздовж дороги, ховаючись у затінку розлогих пальм, потягнулася низка котеджів, кнайп, крамничок.

Сонце висіло просто над головою. Не зменшуючи швидкості, Чан пошукав рукою під сидінням та, ретельно обтрусивши від пилу, простягнув Максимові солом'яного капелюха з звисаючими обривками шнурівок.

– Будь ласка, одягніть, сер, – побачивши на його обличчі квасний вираз, він додав. – Я обіцяв вашому дядечкові потурбуватися про вас. Якщо ж ви цього не зробите, вас ще, бува, дістане сонячний удар, і тоді мені залишиться піти хіба що до богадільні, позаяк він мені цього не подарує.

Рух по шосе заблокувала колона, так повільно пересуваючись, що їм довелося повзти з швидкістю шістдесят кілометрів на годину. Дорога пішла вгору, це відчувалося по натужному ревінню мотора. То ліворуч, то праворуч миготіли рясні каучукові плантації, чагарники бананів, ряди кокосових пальм. На схилах пагорбів, підперезаних штучними терасами, лагідно зеленіли рисові поля. На зміну їм пішли зростати гірські вершини, неначе велетні, що здибилися понад рівниною. Їх підніжжя дбайливо закутувала зелень лісів, так, немов би вони соромилися власної голизни.

Вивертаючись та вихляючи, дорога вперто здіймалася у гори. На закруті постала маленька буддистська капличка, поспіль обліплена строкатими стрічками й клаптями матерії. Автофургон, що їхав попереду, рвучко зупинився, з запізненням увімкнувши попереджувальні вогні. Завищавши гальмами, джип мало не влетів у його кузов. Максим за інерцією з'їхав на край сидіння.

Темношкірий водій автофургона молитовно склав руки та безгучно заворушив губами. Згодом з кабіни виплигнула смуглява дівчинка та, підбігши до каплички, начепила на стіну стрічку з яскраво-червоного ситцю.

– Що вони роблять? – здивувався Максим, не маючи можливості спостерігати за водієм, зате чудово бачачи дівчинку.

– Просять духів гір, аби ті пропустили їх уперед.

– Ми також проситимемо?

Чан дозволив собі пустити ці слова повз вуха.

Користуючись вимушеною зупинкою, Максим спробував довідатися у нього бодай щось про свого новоявленого родича.

– Я гадав, що дядечко живе у Коломбо чи десь поблизу.

Чан поглянув на нього з півоберту.

– Він уникає міської метушні. Прилюдно не з'являється та нікого навіть близько до себе не підпускає, поза обмеженим колом старих друзів. З них лише одиниці відвідують його раз на тиждень, решта – не частіше, аніж раз на рік. Він веде замкнений триб життя. Вам доведеться з цим змиритися.

– А як же телеграма, надіслана з Коломбо? Мабуть, іноді йому зрештою трапляється навідуватися до столиці?

Та Чан заперечливо хитнув головою.

– Ніколи. Ваш дядечко взагалі не полишає віллу. Усі його справи, зокрема фінансові, проваджу я. А щодо телеграми, то це я надіслав її від його імені.

– Кажуть, він і телефоном не користується, – пригадав Максим.

– Так і є. Два роки тому буревієм пошкодило лінію, але він заборонив відновлювати обрив.

– Стрий, як на мене, дещо дивакуватий, – не втримався Максим.

– Насправді, дуже навіть дивакуватий, – несподівано погодився Чан, прибравши такий поважний вигляд, що Максим не насмілився спитати щось поза тим.

За поворотом рух зробився вільніший. Після чергового закруту авта взагалі зникли з поля зору. Їх не залишилося вже ані попереду, ані позаду. На вузькому шосе, що перетинало савани, вони були самі. Грубі злачні трави сягали б Максимові плечей. Серед них росли окремі хирляві деревця та невеличкі гаї. Далеко звідси, внизу, на схилах плоскогір'я, видимий, лише як злетіти у повітря, загрозливо темнів лісовий масив. Там починалися джунглі. Лише поблизу річкових долин природа набирала більш-менш доглянутого вигляду. Тут тулилися села, а довкола них втішали око рисові поля, насадження джекфрута, манго, охайні гайки кокосових пальм. Останній відрізок шляху проліг у мальовничому оточенні джунглевих чагарників, а крони дерев, що підносилися над ними, нависали обабіч над дорогою, майже склепившись поміж собою та занурюючи її у сутінки: наче крізь решето, морок прорізали тонкі сонячні проміннячка, заплямивши яскравими слідами геть увесь асфальт та прилеглі кущі.

Море чаїлося трохи нижче, десь там, за цими непролазними хащами. Та жодна гущавина вже не приховала б його близькість. Його свіжістю просякло повітря. Часом шосе наближалося до нього настільки, що у просвітах, залишених листям, миготів його блакитний серпанок, невідрізнимий від неба.

*****

До шосе під кутом приставав заїжджений путівець, затверділий глинозем зберіг глибокі борозни від коліс. Останні кілометри виявилися найтяжчими. Джип нещадно кидало на вибоїнах, та все одно, вихляючи, він продовжував уперто рухатися вперед.

Зовсім неочікувано дорога ця добігла краю біля гратчастих воріт, що постали услід за ще одним, цього разу вже справді останнім поворотом. Оточений лісом, від них відходив височенький цегляний паркан.

Чан вийшов з автівки, аби відчинити ворота.

До будинку провадила алея, викладена кам'яними плитами та обабіч обсаджена рівно підстриженим чагарниковим заслоном, щось на кшталт кипарисника, чиї рясні гілки не дозволяли прозирнути наскрізь. Максим сподівався побачити будинок просто поперед себе, одначе той несподівано постав ліворуч. Збудований, найпевніше, ще англійськими колонізаторами, старий, але з вигляду затишний котедж, повитий дикорослою ліаною, котра настільки призвичаїлася, що сміливо зазирала принаймні до половини вікон. Двійко пальм – загалом їх тут налічувалося удосталь – простягнули свої гілки над похилим череп'яним дахом. Клумба у центрі ряботіла пурпурно-червоними, яскраво-жовтими та ніжно-блакитними пелюстками орхідей, розташованих за певним візерунком. Джип зробив півоберт довкола квітника й зупинився навпроти ганку, через піддашок якого перекинула свої довжелезні стебла та ж сама загарбницька ліана.

З-поза кущів одразу ж з виском вилетіло якесь брудно-брунатне чудовисько у пів людського зросту й на радощах заходилося витанцьовувати навколо джипа, хапаючись за дверцята. Наскільки Максим знався на тваринах, це був молодий шимпанзе.

– Дене! Дене, годі! – гримнув на нього Чан, марно силкуючись відчинити дверцята, у котрі міцно вчепилася мавпа. – Дене, я до кого звертаюся? Ти мені набрид! Геть з-перед очей! Геть! Забирайся!

Нарешті шимпанзе зробив йому ласку. Чан видостався з автівки, оминув її ззаду та відчинив дверцята з Максимового боку.

– Приїхали, сер. Не бійтеся, – вказав він на мавпу. – Його кличуть Президент, а якщо коротко, то – Ден. Він вас не чіпатиме, він свійський.

Чан люб'язно прочинив двері, що провадили досередини, та відступив крок убік, пускаючи його поперед себе. Щойно перетнувши поріг, Максим відчув легке тремтіння у колінах. Від самої думки, що зараз мало статися, йому невимовно закортіло розвернутися та якнайдалі бігти неозирці.

Вітальня видалася йому занадто просторою, присмерковою та прохолодною. Як і усі ті кімнати, до яких вони удвох заглядали. Та дядечка ніде не було. Тоді Чан відчинив двері з протилежного боку від входу. Невеликий коридорчик провадив на відкриту терасу.

Тут Максим зойкнув. Не ймучи віри своїм очам, він закляк просто на порозі. За якихось сто метрів перед ним лежав Індійський океан. Східчаста алея, обсаджена екзотичними рослинами, спускалася безпосередньо до моря. Внизу смуга зеленіючої трави та доглянутих кущів раптом уривалася й переходила у золотавий, розпещений сонячними променями пісок. Любовно його облизуючи, хвилі білявою піною тихо накочували на берег, а, відступивши, залишали поза собою пригладжену рівнесеньку крайку. Декілька невисоких пальм заступали морський краєвид. Вітер ліниво куйовдив їх чарівні крона.

У затінку стояв невеличкий столик з двійкою плетених крісел. В одному з них обличчям до моря хтось сидів нерухомо, неначе заснувши.

Чан підійшов та зупинився перед ним. Максим не розчув, промовив він бодай щось чи ні. Чан нахилився, допомагаючи сидячому звестися на ноги. Тремтячою рукою той вчепився у його плече. Насилу підвівшись з кріселка, чоловік звернув до Максима погляд. Та перш ніж зробити крок, він здобувся на силу відмовитися від підтримки Чана.

Йому було десь понад шістдесят. Дбайливо зачесане волосся з глибокою сивиною, фотогенічне лице, розумний, твердий погляд, до того ж він високо тримав голову, що називається, із звичною гідністю, а білий смокінг, дещо несподіваний у цейлонських джунглях, носив так природно, неначебто щойно пішов з засідання клубу.

Дядечко завмер, коли його віддаляло лише декілька кроків. Обережно, нібито з недовірою придивлявся він до небіжа, та Максим бачив, як зрештою теплішає його погляд, як минає острах, поступаючись радісному натхненню.

– Петре… – врешті-решт зважився вимовити старий. – Петре! Ти!.. Я тебе упізнав!

На його очі несподівано навернулися сльози. Він вмить розкрив обійми, і Максим, невимовно збентежений, був змушений припасти до його грудей. Від дядечка приємно пахтіло вишуканим одеколоном.

– Петре! – позбувшись сліз, надалі правив тієї самої дядечко, він то відривав його від себе, аби зазирнути у вічі, немов прагнув у чомусь переконатися, то вкотре чуйно пригортав назад. – Нарешті! Лише уявити! Довго ж я тебе шукав! Ти тут! Аж віри не йметься!..

Чан із скромною втіхою спостерігав за ними, тримаючись побіч.

– Чане, друже мій, – озирнувся дядечко, – бачиш, я зрештою знайшов його!

– Так, сер, – Чан, про якого несподівано згадали, вперше вискалив два неповні ряди кривих, пожовклих зубів, що робили його усмішку цілком потворною. – Я, щойно його там угледівши, одразу ж мовив до себе, що це він!

– Містере Пул, дозвольте подавати… – з алеї долинув тонкий голосок, та дівчина збентежено змовкла, ледве збагнувши, що діється. – О, перепрошую, я і гадки не мала…

– Ашо! – урочисто покликав дядечко, випустивши Максима з обіймів, але й надалі спираючись на його плече. – Підійди-но сюди. Дозволь тобі представити сина мого покійного брата, мого любого небіжа. Як бачиш, мені вдалося його розшукати та вмовити приїхати до нас. Петре! Познайомся, це Аша. Я найняв її як покоївку. Скромна дівчина! Гадаю, ти й сам незабаром у цьому переконаєшся… Ну, з Чаном ти вже знайомий. Взагалі-то його повне ім'я… – він наморщив лоба. – Ото вже ці в'єтнамці! Знаєш, воно таке плутане, що за ці роки я так і не навчився його вимовляти. Це я вирішив називати його попросту Чан. Так зручніше, еге ж? Тобі слід знати: поза тим, що Чан мій служник, він ще й до того ж мій давній друг. Як кажуть у нас з тобою на батьківщині, ми з ним не одну бочку солі удвох з'їли. Отак-пак!.. Та про це – опісля. Адже ти щойно з дороги. Встигнемо ще набалакатися. Ходи краще за Чаном, він покаже, де слід вмиватися та приймати душ. Та не затримуйся. Аша поміж тим накриє на стіл. Повертайся відразу на терасу.

Минаючи Ашу, Максим встиг зміряти її вивчаючим поглядом, так само, втім, як і вона його. На око дівчина мала близько вісімнадцяти років. Волосся довге й темне – але не чорне, як у більшості тутешніх жінок, а лише темно-брунатне, та й шкіра світліша. Вбрання – легка європейська суконка, запинена фартухом, а єдина прикраса – дешеві скляні намиста, що обіймали засмаглу шию. Загалом вона виглядала, наче діти європейських переселенців. І лише в рисах обличчя збереглося щось від сингалів. Поза сумнівом, з лиця вона була гарна, хоч малюй. Щоправда, це вже не був європейський тип краси. Радше, краса тропіків. Максим був уражений. Що такій красунці робити серед цієї глушини?

А з іншого боку, він сам, якщо він бодай щось у цьому тямив, споводував анітрохи не меншу цікавість. Щойно вони зрівнялися, як вона враз перелякано опустила очі, наче хтось, хто боїться себе виказати.

Чан показав йому його кімнату й душову. Максим з насолодою підставив себе граду прохолодної води. Зустріч з Ашою залишила по собі приємне відчуття того, що все не так вже й погано. Звісно, за інших обставин було б до речі пожити тут певний час. Море, пісок, пальми та навіть дядечко… з приємними пахощами одеколону. Він несподівано упіймав себе на тому, що без жодного підтексту назвав його дядечком. «Баритон», здається, мав рацію, стверджуючи, що незабаром він до цього звикне.

«Баритон», «баритон»... Отака вона собі, ложка дьогтю… Максим укотре занепав духом. Велика ж утіха перебувати в обіймах когось, чия любов призначена мерцеві!