Мирон Володін. 40 років тому

Розділ 3.4

Злива захопила їх посеред дороги. Пополудні зашелестіло листя у верховіттях дерев. Гнані налетілим вітром, хмари зростали при очах, нагромадившись одна на одній, чорною масою вони загрозливо насувалися просто на них. Джип летів з максимальною швидкістю. Вони ще сподівалися встигнути, але небо розверзлося над ними, коли поблизу не було жодного пристойного укриття, тоді як авто з відкритим верхом – те ж саме, що калоша без валянка. «Двірники» не давали собі ради, лобове скло залив суцільний потік води, і крізь нього не прозирався шлях.

– Агов! – гукнув Максим, зупиняючись на узбіччі та зухвало закидаючи голову до неба. – Чи може там шлюзи відчинені? Джип, це вам не підводний човен!

Вони залишили при дорозі автівку та, тримаючись за руки, пробоєм через хащі подалися шукати порятунку у гущавині лісу. Цієї миті блискавиця навпіл розколола небозвід.

У лісі на них чекали присмерк і тиша, порушувана лише плесканням дощу в перервах між притлумленими перекотами грому. Сюди і в сонячні дні рідкісна плямочка світла потрапляла крізь сплетені гілки. У боротьбі за виживання рослини п'ялися догори. На шляху зустрічалися усохлі дерева, задушені ліанами, що обвилися довкола них. Джунглі. Мох ряснів біля підніжжя дерев та закутував стебла ліан. Під ногами тріскотіли сухі суччя й ворушився той таки м'який мох, створюючи враження, буцім наступаєш на щось живе.

З усім тим під захистом лісу було зрештою погідливіше. Дощ добувався тільки рикошетом. Втім, одяг наскрізь змок, ще коли вони були у джипі.

– Як довго це триватиме? – поцікавився Максим, витираючи цівки, що скочувалися обличчям.

Аша лише знизала плечима. Щойно вона це зробила, він зауважив, що мокра суконка облягла її тіло, випнувши круглясті стегна та гострі груди. Нічого їй не бракувало. Нагло він відчув, як тілом прокотила гаряча хвиля.

– Нам слід було зачекати у Кирінді, – із запізненням відповіла вона, – як я і радила. Та ти обставав за своїм.

– А чи я не мав слушність? – зауважив він раптом, поїдаючи її палаючими очима. Їй видалося, ніби він жартує, та він провадив далі. – Хіба тоді ми потрапили б під таку зливу, хіба нам довелося б вийти з автівки, хіба ховалися б у гущавині, хіба... – його губи наполегливо наближалися, допоки не торкнулися її; випроставшись, він доказав, – хіба тоді ми поцілувалися б?

Його обличчя сягнув її наляканий подих. Аша не відштовхнула його й не вчепилася йому на шию. Вона наче страхалася як одного, так і другого. Торкаючись її вологих щік, він враз відчув, як вона тремтить, облишив спробу зблизитися та, лише обійнявши її за талію, надалі без примусу утримував при собі.

Хвиля зійшла. Отепер було неважко стояти й лише тримати її в обіймах. Аша остаточно заспокоїлася, ба навіть повеселішала.

– А дядечко зрештою мав рацію, – несподівано засвідчила вона, міряючи його поглядом. – Цей стиль тобі наче пасує. Такий собі гарненький чепурун п'ятдесятих, – вона заграваючи дала йому легенького щигля по носі.

– Доправди? У такому разі маю визнати, що твоя зачіска тебе теж не зовсім знівечила. Втім…

– Що таке? – її брови загрозливо злетіли вгору.

Він навмисне зволікав.

– Моя воля, я б влаштував тобі добрячого прочухана за те, що дозволяєш собі кокетувати з усілякими там вуличними чепурунами.

– Ти ба! – обурилася вона.

– Еге ж.

– Гаразд. До речі, як на мене, вони зовсім не проти того, аби я з ними кокетувала.

– Ти справді так вважаєш?

– Ясна річ. А ти?

– І я теж.

Цієї миті вона звелася навшпиньки та похапцем поцілувала Максима в губи.

– А зараз розпали, будь ласка, вогнище. Якщо ти зауважив, одяг на мені геть мокрий.

– А як же дощ?

– Забудь, він вже минув.

– Невже? Так швидко? – розчаровано перепитав Максим та поліз за сірниками.

У кишені лежала промокла коробка. Він розвів руками.

– Авжеж, пшик з цього вийде.

Аша засмутилася.

– Отакої, – зітхнула вона, розпрямляючи складки на прилиплому платтячку, крізь яке, на втіху Максимові, проступала нижня білизна. – На кого я тепер схожа? Твоя тітонька буде шокована.

– Моя тітонька! – застогнав Максим. – Боже! Я ж геть про неї забув!

Підлогу джипа позаливали величезні калюжі. Та їм не було до цього клопоту. Вони навіть не потурбувалися спустити ті калюжі, що утворилися в ямах сидінь.

Максим встромив ключа запалювання, та провернути чомусь не провернув.

– Цікаво, як же тоді вони розпалили вогнище?

– Про що ти? – здивувалася Аша.

– Не про що, а про кого. Про дядечка з тітонькою. Я маю на увазі їх катання на плоту. Пліт розсипався на порогах, тож вони були змушені зорювати на березі. Та якщо їм довелося викупатися у річці, то сірники мали б відволожитися. У такому разі, як же їм пощастило розпалити вогонь? Пам'ятаєш, сукню місіс Хептон сушила вже коло багаття. Якби навіть їм вдалося висушити сірники на сонці, однаково вони б не висохли раніше за сукню. Тоді – як?

Аша теж, звісно, не знала відповіді, проте на разі цим не переймалася. Та й не уявляла навіть, з якого дива це мало б її хвилювати.

– Річ вельми проста, – пояснив Максим, – за умови, що вони самі все підлаштували з плотом.

Цього разу Аша зацікавилася.

– Чогось я не второпаю.

На Максимовому обличчі заграла підступна посмішка.

– А як на твою думку, чим вони там займалися усю ніч на березі, до того як їх «врятував» Генрі Хептон? Уяви: ніч, зірки, та лише двоє біля вогнища. Усе ясно-яснісінько! Тобі не здається?

Аша зарум'янилася.

– Ти це тому пригадав, що ми з тобою щойно цілувалися у лісі?

– Погодься, у нас зараз так багато спільного з ними. Врешті-решт, вони, мабуть, кохали одне одного.

– Але ж... ми лише цілувалися.

– Звісно, – погодився він, пригадуючи, як тримав її в обіймах.

– Поміж нами більше нічого не було, – наполягала вона, насупившись.

– Авжеж, – підтвердив він.

– Тоді й не слід порівнювати.

– Добре, не буду, – слухняно відповів він.

– І годі це обговорювати.

– Не обговорюватимемо.

– Навіть на гадці не май.

– Не матиму… По всьому? Можна їхати?

– Я ж не просила тебе тут сидіти й з'ясовувати, що спільного у нас з твоїми дядечком та тітонькою... – нагадала вона гнівно. – То ми їдемо чи ні?

Максим знизав плечима й повернув ключ. Мотор загурчав, джип рушив з місця.

Після дощу повітря було ще свіже, сповнене п'янкими пахощами. Небом пливли продірявлені хмари. Попереду блищав мокрий асфальт.

*****

Враження, що його вперше справив на Максима дядечків будинок, попри всі очікування не мало нічого спільного з віллою місіс Хептон. Сучасний, на відміну від дядечкового, котедж дрімав у затінку, оточений тропічною рослинністю. Наддостаток скла, розсувні двері. Тітонька Патриція не була настільки віддана шанувальниця минулої доби, аби офірувати сьогоденним комфортом.

Чи не єдиний, хто дотримувався старих звичаїв, темношкірий служник у традиційному саронгу вибіг їм назустріч, та вони вже підіймалися східцями, тож він, зваживши на жалісний вигляд цих двох, без зайвих слів впустив їх до будинку. Якщо він і пошкодував про це, то щойно тієї миті, коли побачив на підлозі смугу мокрих слідів.

Тітонька Патриція сплеснула у долоні.

– Та як же це Джонатан за такої непевної пори наважився відпустити вас у автівці з відкритим верхом!

– Це наша провина, тітонько, – Максим спробував захистити дядечка від несправедливих докорів. – Ми затрималися в місті, а мали б звернути увагу на зміну погоди.

– Зрештою, пізно про це судити. Готабайя проведе вас, вам слід висушити одяг, – придивившись до нього пильніше, вона майже прошепотіла. – Але ж яка схожість! Вражаюче!

У вікна зазирало, посвітлішавши, небо. Відблиски грали на фаянсових статуетках. На стіні висів фотопортрет чоловіка завстаршки близько тридцяти років з чорними вусиками, що, ймовірно, мали б підкреслити його суворість. Певне, це й був Генрі Хептон. Максим запитав щодо цього у тітоньки по тому, як вони вдруге зійшлися у вітальні.

– Так, це він, мій покійний чоловік, – відповіла вона, навіть не зиркнувши на стіну. – Світлина, що перед вами, зроблена у 1953 році. Я була тоді ще зовсім юна леді, – вона виразно поглянула на Ашу, немовби маючи на думці: ось така, як ця чарівна дівчина.

– Адже коли ви познайомилися з моїм стриєм, ви ще не були заміжня?

Смуток по втраченому промайнув в очах місіс Хептон та відразу ж сховався за ввічливою посмішкою.

– Чи не бажаєте щось випити? Коньяк, бренді? (Максим запротестував). Можливо, щось легше?

– Ні, дякую.

– Тоді принаймні чаю?

Максим не відповів, вона цим скористалася й зробила знак слузі.

– Готабайє, будь ласка, завари доброго міцного чаю. Нам з небіжом є про що побалакати.

Аша мало не втекла услід за служником, але тітонька затримала її, дружньо обійнявши за плечі.

– Ашо, люба, куди ж ви? Тут ви гостя, а не служниця. Залишайтеся з нами. Запевняю вас, ви нікому не заважатимете. Жодних незручностей!

Дівчина збентежено присіла на краєчок канапи, поклавши на коліна неспокійні руки.

– Нас познайомив Генрі, – нарешті відповіла місіс Хептон. – Маєте рацію, на той час ми були щойно заручені. Дотепер важко сказати, чи був це шлюб за коханням, чи радше з розрахунку. Я – акторка на другорядні ролі провінційного театру, він – успішний бізнесмен. Здається, його батько був напіврозореним промисловцем. Проте синові поталанило більше. Він тримав декілька брокерських контор на сході, й усі вони давали йому непоганий прибуток. Зрештою він продав свій завод у Європі й остаточно переїхав якнайближче до основних капіталів. Я гадала, що довіку його вже не побачу, та згодом він повернувся, і, як з'ясувалося, за мною. Він запевнив, що не дасть собі ради без мене, та врешті-решт умовив мене поїхати удвох з ним. Він так пристрасно про це благав, до того ж був такий багатий, що несила було встояти. Я вже бачила, як купаюся у променях слави. А все виявилося значно простішим. Чи були ми щасливі? Я сама часто запитую себе про це. Іноді мені здається, що так, іноді – що ні. П'ять років тому він помер від апоплексичного удару, залишивши мене вдовою з двома мільйонами річного доходу. Та все вже позаду. Мені за шістдесят, і життя не повернути.

Служник подав чай на посрібленій таці, у тонких склянках та посріблених підсклянниках. Тут з повагою ставилися до цього напою.

– Ох, даруйте, Петре, я геть забула попередити, – спохопилася тітонька, зауваживши його сум'яття. – Гамагею, наш гість, мабуть, не звик до наших традицій. Принеси, будь ласка, цукор… Ми зазвичай не подаємо його до чаю, – пояснила вона. – Чай краще пити без цукру. Лише так ви відчуваєте його справжній смак.

– У такому разі, либонь, не варто було посилати за цукром? Ви мене переконали, тітонько, – насправді це був лише хід, аби здобути її прихильність.

Намагаючись не кривитися, він відсьорбнув із склянки.

– То що, відчуваєте смак?

За усілякого бажання їй догодити Максим таки усвідомив, що наступний ковток йому буде не до снаги.

– Щиро кажучи, не впевнений.

– Пусте, звикнете, – поблажливо посміхаючись, пообіцяла вона.

– Ви казали, що з моїм дядечком вас познайомив ваш чоловік… майбутній чоловік?

Місіс Хептон вже й сама не годна була чинити опір спогадам.

– Авжеж, це так, його привів Генрі. Він відрекомендував його як свого приятеля та компаньйона. А поза тим, адже він теж був актор, Генрі сподівався зробити мені цим приємність. Втім, Джонатан був такий блискучий молодий кавалер... І такий вихований. Віри не йнялося, що перед вами людина, яка за найкоротший час пройшла такий складний життєвий шлях, від волоцюги до кінозірки. Генрі пишався цією дружбою. Він захоплено розповідав мені його історію протягом усього вечора, а наприкінці зізнався, що йому неабияк пощастило, заарканити цього слов'янина він вважав за чималий успіх. Незабаром я дістала нагоду пересвідчитися у цьому сама. Генрі цілком поглинули нові ідеї. Джонатан на той час створив собі популярність завдяки Нангапарбату й кіно. Його залюбки приймали у високих колах. Саме цього й бракувало Генрі. Ім'я героя-красеня Джонатана Пула та гроші Генрі Хептона, ось яку спілку вони започаткували. Джонатан забезпечував йому приголомшливу рекламу. У них народилося декілька спільних проектів. Генрі безустанку нахваляв свого нового компаньйона, він не втомлювався повторювати, що голова його приятеля, це – невичерпне джерело безцінних ідей... – тут вона зітхнула. – Він повертався додому проти ночі та лягав спати, навіть не запалюючи світла. Якщо тільки не виїжджав кудись з міста. Тоді його не було тижнями. Праця, праця… Завжди одне і те ж. Я була для нього лише дружиною. Хоча, власне, на що інше слід було сподіватися, навіть тієї миті, коли він прохав мене віддатися за нього?

– Тож попереду на них чекав успіх? – Максим прямував до своєї мети, анітрохи не зважаючи на її скарги.

– Успіх? О так, безумовно. Відтоді справи Генрі стрімко пішли вгору. Не вдаватиму, ніби це мене тішило. А надто з огляду на те, яким бізнесом вони займалися.

– Що ж це був за бізнес, тітонько? – поцікавився він з простодушністю справжнього базікала.

Та зрештою, місіс Хептон не надто вже дбала про добре ім'я свого чоловіка й вельми охоче виказувала його таємниці.

– А на чім у нашу цивілізовану добу можна якнайшвидше заробити гроші? Певна річ, наркотики! Змії, котрих вони скуповували у змієловів, ставали лише за прикриття. Вони переправляли їх до Європи, Америки. Отримувачі, філії тієї ж фірми-відправника, буцімто займалися постачанням змій у тераріуми зоопарків та лабораторій з вироблення отрути. Та це лише про людське око. Насправді ж вони були за ключову ланку у ланцюзі, що забезпечував трафік кокаїну. Вашому дядечкові першому збігло на думку перевозити наркотик у ящиках із зміями. Вони клали його на дно, а зверху прикривали дерниною. Який митник ризикне потурбувати кобру! Надійніший спосіб важко було навіть уявити, – спохопившись, вона додала наче на своє виправдання. – Втім, зараз це не настільки вже й великий секрет. Мабуть, дядечко розповів би про це й сам, якби ви запитали. Сподіваюся, мій любий, ви не занадто шоковані?

– У жодному разі, тітонько. Загалом, я здогадувався, що своїм статком він завдячує аж ніяк не «Оскарові».

Місіс Хептон на підтвердження похитала головою та ковтнула зі своєї склянки. Максим дізнався всього, що мав на меті дізнатися, тож, залишивши недопитий чай на таці, рішуче підвівся.

– Перепрошую, тітонько, та нам час рушати. Хилиться на вечір. Не варто змушувати дядечка марно хвилюватися.

В очах тітоньки відзеркалився сумнів.

– До чого тут вибачення, Петре, а надто що їхати ви не зможете, принаймні, вашим джипом.

– Щось мені невтямки, – зізнався Максим, неабияк здивований.

– Ви не проїдете. Напевне дощ розмив грунтову ділянку дороги. Вашому дядечкові пропонували прокласти там асфальт, та він чомусь відмовився. Ви попросту загрузнете у глині.

– Як же, у такому разі, бути? – розгубився Максим. – Адже він навіть не знає, де ми.

– Заспокойтеся! Дякувати Богові, є ще один шлях: морем. Готабайя відвезе вас на катері.

– А й справді! Я геть забув про таку можливість, – визнав він, зашарівшись.