Розділ 1.2

Максим таки мав рацію. О пів на одинадцяту вони під'їжджали до Львова. Місто зростало перед ними міріадами яскравих світлячків. Варто було виїхати з Вінниці на годину раніше – зараз, ймовірно, він попросту оминув би місто та заночував трохи далі, у Мостисьці. Звідти до кордону, як палицею докинути. Та він бачив, як зрадницьки злипаються повіки й усвідомлював, що неспроможний далі без передиху сидіти за кермом.

Десь поблизу, на узліссі, має бути мотель. Він уважно вдивлявся у щокожен дороговказ.

Поворот. Дорога провадила до лісу. А ось, нарешті, й він. Елегантний котедж на лужку, схований за декількома стрункими соснами, що витончено заступили його з боку шосе. Обок – освітлений прожекторами майданчик для парковки, Максим завернув туди.

Біля самих воріт, зведена на палях, височіла крихітна кабінка вартівника. Крізь скло ясніла постать людини в уніформі, що сиділа нерухомо, підперши голову рукою. Потужне гурчання «камазівського» двигуна змусило її пожвавитися. Вдягнувши кашкета, дзвінкими металевими сходами, що сповіщали кожен його крок, вартівник зійшов донизу та попустив ланцюга, звільняючи в'їзд. За мить пальцем окреслив місце, де слід було запаркувати вантажівку.

– Тільки обережніше мені тут з воротами! – про всяк випадок попередив він, занепокоєно співставивши їх ширину з габаритами «КамАЗа».

Максим загнав авто під самісіньку огорожу. Мотор зробив ще двійко втомлених обертів та врешті вщух.

– Я виходжу, – попередив він, звертаючись до Віктора, – а ти собі залишайся, коли хочеш, – це був натяк, лише аби відохотити попутника триматися купи.

Допоки той розмірковував, він не гаючи часу зіскочив з підніжки та подався у бік мотелю.

Максима зустріла адміністратор, на вигляд приємна жінка у форменому жакеті.

– Слухаю вас, – у неї, до того ж, виявився м'який, співучий голос, відразу ж припавший до серця Максимові.

– Я шукаю місце, аби переночувати, – пояснив він, шкодуючи, що не вільно цієї ж миті впасти абикуди. По дев'яти годинах напруженої їзди він без перебільшення падав з ніг.

Втім, та засмучено похитала головою.

– Мені прикро, та залишився тільки номер для новоженців. Він коштує п'ятсот карбованців, – з виразним сумнівом зиркнувши на його долоні з слідами мазуту, відповіла вона – звісно ж, гадаючи, що не з його кишенею. Невтямки ж їй було, що розраховуватиметься фірма!

– А відтак нехай буде номер для новоженців, – погодився він утомлено, з приємною байдужістю до названої ціни. – Коли ви, звісно, не проти, що наречена, як би це мовити...

– Авжеж, на це ви ще матимете час, – ставши йому на допомогу, запевнила адміністраторша.

Максим не встиг зауважити, посміхнулася вона поміж тим чи ні.

Двері він відчинив ключем, який вона йому дала. Справді, всередині виявилося доволі приємно. Простора кімната у рожевих шпалерах, ванна, вбиральня, довкола вази з квітами, килимові хідники та, ясна річ – зсунуті докупи ліжка. Чарівний куточок! Бракувало тільки люстра навпроти.

Він спробував ліжко – яке воно м'яке! То от на чому сплять молодята. Про таке він мріяв від самого Тернополя. Його єдине та майже непереборне бажання було негайно розлягтися на ньому й безтурботно проспати до ранку.

Але, відгорнувши край ковдри, Максим мимоволі відсмикнув руки: проти синяво-білих простирадл вони вражали своєю чорнотою. Адміністраторша знепритомніє вранці, якщо побачить на них відбитки його пальців. Ні, доведеться відкласти цю жадану мить ще на деякий час.

Роздягаючись мимохідь, він поплентався до ванної. З крана з сичанням вихопився потужний струмінь гарячої води. Відчувши її розслаблюючий дотик, він тривалий час насолоджувався грою, почергово підставляючи то одну, то іншу руку, то плечі, то шию. Несподівано це виявилося чи не приємніше за м'яке ліжко. Зусиллям волі Максим змусив себе перекрити кран. Вода, й та підкорилася неохоче.

Витираючись рушником, він вийшов з ванної голий по пояс.

– Овва! Невже ми знову удвох? Мабуть, долі не минути, – почув він знайомий голос та здригнувся усім тілом.

Рушник злетів з його обличчя, сповненого жаху. Перед ним стояв Віктор, з тією ж самовдоволеною посмішкою на губах.

– Здається, я забув замкнути двері, – пригадав Максим.

– Авжеж, двері були відчиненими, – невимушено підтвердив той, – інакше як би я увійшов, – Віктор відчинив шафу й повісив туди шкіряну куртку. – Нас поселили вкупі. Це напрочуд зручно, еге ж?

Максим був іншої думки. Намір виспатися за ніч опинився під сумнівом.

– А я гадав, що це номер для новоженців, – з квасною міною зауважив він.

– У них не залишилося вільних номерів. Неприпустимо ж, аби хтось ночував просто неба. Зрештою, коли хочеш, ми можемо розсунути ці бісові ліжка.

– Мені від цього легше не стане.

– Твоя річ, – Віктор знизав плечима, його анітрохи не зачіпав відверто недоброзичливий тон. – А я оце, вже потурбувався, – на таці стояли напоготові розпочата пляшка коньяку та дві наповнені рубіновою рідиною чарки.

Він узяв чарки й одну з них простягнув Максимові.

– Вип'ємо за початок нашого знайомства.

Максим покрутив носом.

– Слухай! Маю ж я хоч якимсь чином тобі віддячити, – наполягав Віктор.

Максим неохоче узяв чарку, вони чокнулися. Віктор зажадав: «Нумо до дна», – та вихилив усе.

– Ще по одній?

Максим гаряче запротестував.

– Гаразд, не примушуватиму, – Віктор повернув на місце спорожнілу чарку. – У такому разі, піду я, теж прийму душ.

Повісивши на плече рушника та надіславши з дверей прощавальний жест рукою, він зник у ванній. Незабаром звідти долинуло сичання стікаючої води. Максим шукав, на чому б зігнати лють, бо ж зненавидіти Віктора, врешті-решт, було б не по правді. Втім, нагадав він собі, могло бути значно гірше. Могло статися й так, що довелося б заночувати у кабіні, а це не надто приємна перспектива у морозну ніч. З іншого боку, за п'ятсот карбованців йому, принаймні, мали б надати змогу безтурботно виспатися. За власні п'ятсот карбованців він би їм тут влаштував… За власні – певна річ. Але ж вони були не його. А на бюджет фірми вони не справлять анінайменшого враження.

Оригінальний висновок, начебто втратила на цьому фірма, а не він сам, додав йому втіхи. Мабуть, зараз найрозважніше, допоки той (він навіть уникав називати його на ім'я) невідчепний тип миється, вимкнути світло та лягти до ліжка, а щойно з'явиться, удати сплячого. Коли вже несила позбутися його зовсім. Максим оцінююче подивився на обидва ліжка. Яке з них зручніше?

Віктор забув свій кейс просто на доріжці, посеред кімнати, Максим об нього мало не спіткнувся. Він вхопив його за ручку, аби прибрати з проходу, як кейс неочікувано розкрився. Щось важке гепнулося на килимовий хідник, він не встиг розгледіти – що саме, бо вслід лавиною, накривши собою таємничий предмет, посипалися поліетиленові пакетики, вщерть напхані білим порошком. З лихим передчуттям він узяв до рук один, випробовуючи на дотик. Пакетик виявився м'який та ніжний, немов це був крохмаль чи сухе молоко. Він знав, що у таких випадках вміст неомильно визначається на смак, та не потребував жодних доказів. На око один такий пакетик важив грам сто. І уся підлога була встелена ними. Тут не один кілограм наркотиків. Максим випустив з рук порожній кейс та, сівши навпочіпки, обережно розгріб купу біля своїх ніг. Під сподом мав бути важкий предмет, падіння якого дало короткий глухий звук. А ось і він. Це був пістолет «Беретта».

Максим вхопився обома руками за голову, зосереджено втупившись в усю цю атрибутику злочинного світу.

З ванної надалі чути було, як сичав душ. Він стривожено зиркнув на двері, наче з остраху, як би то Віктор не увійшов цієї миті та не застукав його навколішках перед спустошеним кейсом.

Хутчіш усе назад! Аби лише той ні про що не здогадався. Він заходився збирати розкидані пакетики та складати їх до кейсу. Нарешті пакетики були на місці. Він поклав згори пістолет та з полегшенням закрив кришку. По всьому! Нехай краще стоїть собі у кутку: борони Боже сам Віктор візьметься за ручку, та вдруге не витримають замки. Наслала ж йому доля попутника!

Максим вимкнув світло та вбраний, як був, заліз під ковдру. Саме цієї миті у ванній припинила текти вода.

У німій тиші, яка по тому запанувала, Віктор спокволу наблизився до ліжка, певне, бажаючи переконатися, що він вже спить. Щойно зараз Максим усвідомив, як його трусить. Серце відчайдушно калатало у грудях, проте він не наважувався й поворухнутися, аби не виказати себе. Лежачи плечима до вікна та накрившись з головою, він вважав, що густа тінь дозволяє без остраху тримати очі розплющеними, та попри це мурашки у нього повзли спиною, коли Віктор, зупинившись лише за метр до узголів'я, напружено вдивлявся йому просто в обличчя. А проте стулити очі було запізно, тільки й усього, що не постежиш за ним.

Схоже, той зрештою повірив, судячи по тому як мовчки зайшов з другого боку й заходився роздягатися, не намагаючись увімкнути світло. Затамувавши подих, Максим дослухався звуків, що долинали звідти: він чув, як двічі дзвякнула пряжка поясного ременя, як під вагою просіло сусіднє ліжко, як оркестром зарипіли пружини тут і там. Вони занадилися рипіти і вдруге, і втретє, та за деякий час, що видався йому вічністю, він нарешті почув за плечима рівне сопіння.

Почекавши задля певності ще стільки часу, на скільки був здатний, він обережно спустив ноги на підлогу, та взуватися не став, аби не збудити Віктора. Схопив в оберемок решту одягу й тихенько вислизнув за двері.

Усі довкруги спали, не було жодного натяку бодай на щонайменший рух. Сівши на сходи, він взувся. Врешті нап'яв куртку та зійшов донизу.

З кімнати адміністраторши крізь прочинені двері струменіло світло. Почувши кроки, вона визирнула, та спантеличено втупилася у Максима. Ймовірно, він мав їй щось пояснити. Та зрештою вона випередила його.

– То ви вже їдете?

– Т-так... на жаль, – вичавив він з себе, поміж тим силкуючись вигадати відповідний привід.

– Чи все гаразд? – допитувалася вона.

– Не турбуйтеся. Все… добре. Попросту я пригадав... Мені слід поспішати. У мене терміновий вантаж.

– Авжеж, розумію, – хитнула головою адміністраторша. Незрозумілим залишалося, повірила вона чи ні. – Приїжджайте ще.

– Неодмінно, наступного разу.

– Агов, стривайте! – вона зупинила його край порогу. Він запитливо поглянув на неї з півоберту. – Ви забули повернути ключа, мабуть, він у дверях?

– Ключ? – здивовано перепитав Максим. – Боюся, ви мене хибно зрозуміли. Виїжджаю лише я сам. Мій сусід дещо затримається. Він міцно спить нагорі.

Адміністраторша здивувалася ще більше.

– Який сусід? Про кого ви кажете, я щось не збагну?

– Сусід, котрого ви самі підселили до мене в номер! – обурено нагадав Максим.

Вона ще питає, який сусід! Аж раптом серце у нього впало.

– Даруйте, юначе, та до вас у номер я нікого не підселяла! – відповіла вона з таким виглядом, немов під загрозою опинилася її власна гідність.

– Але тоді… – він нашорошено зиркнув поверх сходів. – Що ж він там робив?

– А власне, у чім річ, може ви поясните, нарешті?

– Скажіть, а той хлопець, котрий з'явився після мене…

Вона мала його запам'ятати!

– Стривайте! Приблизно вашого віку, м-м... такого ж зросту, – вона зміряла його поглядом, – одягнений у шкіряну куртку, еге ж? Адже ви його мали на оці?

– Саме так! Чого йому було треба?

– Тобто, як це – чого? Того ж самого, що й усім, переночувати.

– Отже, ви його таки поселили?

– Звісно! У номері поряд з вами. Він такий же, як і ваш.

– А він питав про мене?

– Він казав, що ви приїхали удвох. Я попередила, що ви будете у сусідньому номері.

Максим ствердно хитнув головою. Він починав розуміти. Ні, радше кажучи, він вже геть нічого не тямив!

– Зробіть таку ласку, не будіть його, – попросив він з порогу.

Не добравши слів, адміністраторша простежила за ним очима, у яких дотепер стояв подив.

Його трусило, ніби у лихоманці. Лютий нічний мороз лише підсилив це відчуття. Сніг гучно рипів під ногами, дрібні іскри спалахували у променях прожекторів, що освітлювали стоянку. Охоронець куняв на чатах.

– Гей, там! – гукнув він, сподіваючись голосом розбудити вартівника, але той жодним чином не відреагував.

Тоді він зліпив сніжну грудку та щосили шпурнув у вікно. Вартівник перелякано протер очі. На мигах Максим пояснив, що виводить вантажівку.

Продовжуючи цокати зубами, він завів двигун. У непрогрітій кабіні було зимно майже так само, як і зовні. Мороз затуманив вікна, довелося відскрібати лід. Бічні скла він розчистив ледь-ледь – аби лише бачити люстерка, – та увімкнув «двірники». Ті забігали лобовим склом, вимальовуючи чепурні трикутники. Рештою він не переймався: відтане дорогою. Рівномірне стукотіння двигуна вплинуло на нього підбадьорююче. Навіть правий «двірник» (щойно він про нього згадав) працював безвідмовно, дочиста вибираючи сніг. Він міг би застебнути куртку, поки ще не прогрілося повітря всередині, та йому це не спадало на гадку. На меті він мав лише одне: якнайшвидше зникнути, допоки Віктор не спохопився.

Врешті-решт можна було їхати. Охоронець на той час попустив ланцюга та чекав збоку, аби потім відразу ж натягнути. Максим натиснув на педаль, «КамАЗ» судомисто здригнувся та поповз до воріт.

Мотель швидко малів в обидвох люстерках. Незабаром лише окремі вогники ще зраджували його місцезнаходження, та й ті, обіцяючи ось-ось зникнути, боязко миготіли за стовбурами дерев.

Пряма стрічка шосе біліла від інею. Навантажений «КамАЗ» мчав нею кудись на повній швидкості, розлючено вганяючись у ніч. Дерева з обох боків щільно обступили дорогу. Снопи фар зненацька вихоплювали з пітьми оповиті інеєм білі крони оголених гілок, що, ніби скелети чудовиськ, фосфоресціюючих на чорному тлі, зростали у нього над головою.

*****

«БМВ» спокволу проїхало алеєю на підступах до прикордонного пункту й зупинилося поряд з припаркованим «КамАЗом». З кабіни останнього вилізла темна огрядна постать та заклякла біля задніх дверцят «БМВ» у запопадливому очікуванні. Її обличчя приховувала тінь. Тоноване скло, похмуро виблискуючи, поповзло донизу.

– Усе гаразд, – щулячись на цупкому морозі, доповіла постать. – Пройшло, як помащене.

Відповіді не пролунало. Натомість відчинилися передні дверцята й випустили Віктора, переодягнутого у коротку спортивну куртку, на зразок тих, що зазвичай носять водії.

– Ключі, – коротко зажадав він, підставляючи долоню у шкіряній рукавичці.

– В кабіні, – відповіла постать.

Віктор легко заскочив на водійське місце та, не скидаючи рукавичок, увімкнув запалювання. Двигун слухняно загурчав. Тож він висунувся з кабіни й показав на мигах, що все йде за планом.

«КамАЗ» рушив з місця та, оминаючи низку застоюючих черги вантажівок, попрямував одразу ж до пропускного пункту. Тут, посигналивши одній з них, уклинився в колону. Ніхто навіть не намагався протестувати.

Черга поступово, хоч і не надто швидко, посувалася, він був вже зовсім близько воріт. Під навісом злагоджено працювали митники. Віктор зосереджено спостерігав за їх діями. Вони перевіряли геть усе: зазирали під днище, розпечатували пломби й оглядали кузов. Схоже, що їх попередили. Хоча про це йому і раніше варто було здогадатися. Кінолог тримав на повідку собаку. Його запускали до кузова, відчепивши повідець. Ні, поза сумнівом, його «КамАЗу» такий контроль не пройти.

Попереду вже нікого не залишилося. У будці сидів прикордонник, ладний будь-якої миті звести шлагбаум. Довше зволікати не слід. Він і без того добряче ризикував, під'їхавши під самі ворота; втім, він любив ризик. Прикордонник дивився у протилежному напрямі. Обережно прочинивши дверцята, Віктор востаннє переконався, що поруч немає нікого, хто б міг його зупинити. Отож зістрибнув на асфальт, подався назад, прокрався поміж лав автівок, далі вже не криючись відійшов убік ніби через потребу, тут вкотре озирнувся навсібіч – та остаточно розчинився у пітьмі.

*****

За декілька хвилин Максим дістався траси. О третій попівночі вона була порожньою. Лише одного разу йому здалося, ніби його обігнало «БМВ», доволі схоже на те, що наступало йому на п'яти від самої Вінниці. Максим вилаяв себе за брак самовладання. Відтепер він здригатиметься, забачивши перше-ліпше біле «БМВ».

Менш ніж за дві години він вже був на пропускному пункті в Шегинях та прилаштувався у хвіст черги. Попри те, що до світанку ще залишався час, кордон вирував, неначе потривожений вулик. Загони прикордонників полонили заставу. Максим налічив до десятка авт, пофарбованих у захисний колір. Митники сновигали сюди-туди з ліхтарями, він також бачив собак на повідку. Він знав, що ці собаки натаскані на наркотики. Їх привчали до них, додаючи в їжу, тож за деякий час вони самі ставали «наркоманами». Вони й не жили довго, років п'ять відсили.

Щось трапилося на кордоні. Краєм вуха серед водіїв він чув, розповідали про якусь вантажівку, у якій нібито виявили чималу партію захованого героїну, та що розшукували зниклого водія, проте знайшли чи ні, про це ніхто й гадки не мав. Прикордонники вважали за краще справляти мовчанку.

Врешті надійшла його черга. Похмурий митний інспектор зажадав супровідні документи.

– Що за вантаж? – запитав він сухо, заходившись гортати аркуші.

– Спирт, – розтираючи долоні від холоду, відповів Максим.

На якусь мить відволікшись від паперів, митник промацав його уважним поглядом, від котрого ставало ніяково, та зрештою не пустив ані пари з уст. Натомість зазирнув до кабіни, згодом, оминувши кузов, перевірив пломбу, нашвидкуруч звірив номер авта й попрямував до контори, надалі мовчки, ніби язик заціпило. Максим слухняно поплентався услід за ним.

У приміщенні було спекотно. Митник розвалився за столом та, поклавши кашкета на самий край, продовжував зосереджено вивчати папери. Врешті-решт, відібравши копії й тьопнувши штамп з відміткою про виїзд, повернув їх Максимові. При цьому вдруге суворо поглянув йому у вічі.

– А жартуйте краще деінде. Тут не раджу, – та вручив на мить затримані у повітрі документи.

Максим заквапився до себе в кабіну. Він геть нічого не втямив з настанови митника. Та не мав ані часу, ані бажання над цим замислюватися.

Метрів за двадцять він зупинився навпроти прикордонної варти. Прикордонник холодно узяв під козирок. Вони усі чомусь мали однаково квасні обличчя. Максим ніяк не міг з ними погодитися, адже усе виходило на добре. Скоро і Віктор, і неприємні спогади про минулу ніч залишаться по той бік кордону. Чергова відмітка в паспорті – і він проминув зведений шлагбаум. Перевірка з іншого боку – і він у Польщі.

Максим радісно вихопив паспорт з рук поляка. Відразу за прикордонною заставою зупинився біля найближчої крамнички, де купив плитку шоколаду, подарувавши гарненькій білявій продавчині чарівну посмішку. Його охопило раптове натхнення, що остаточно витіснило страх. Нестримно вабило до сміху й жартів.

Незайманий сніг поблискував на узбіччі. Вдихуване повітря було морозне, свіже та напрочуд чисте. На сході крізь сивий серпанок хмар прокладали собі шлях рожеві промені вранішнього сонця.