Мирон Володін. Троянди кохання

Розділ 3.2

Андрій не знав, що й гадати. Якщо над вечір він почувався значно краще, то вранці ненависна слабкість вже охоплювала мало не кожну клітку його тіла. Клякнули руки й ноги. На початку серпня він лише й мріяв, що про пухову ковдру та розпалену піч. Це було таке відчуття, немов він перетнув сімдесятирічну межу.

Тим паче Ксенія була неабияк здивована, виявивши сліди брудних підошов на своїй начищеній до блискоту підлозі. Хтось на сходовій клітці розсипав крейду. Зараз її власна підлога мала на собі чіткі відбитки білих слідів.

– Куди це ти виходив вночі?

– Я? – і собі здивувався Андрій. – З чого ти взяла? Я цілу ніч проспав наче вбитий.

– А сліди? Звідки вони узялися?

– Ти що, за сновиду мене маєш?

– Але до моїх мешт вони жодним чином не пасують. Поглянь, вони ж удвічі більші… Втім, здається, я знаю, хто міг залишити такий слід, – її обличчя стало попелясто-сірим, – у кого такий же завбільшки черевик.

– Ні, благаю тебе, не треба! – Андрій схопився за голову. – І чути не бажаю про це!

Та Ксенія пустила повз вуха його протест.

– Він тут був, – шморгнувши плечима так, начебто нею щойно проповз тарантул, запевнила вона. – І вкотре тягнув з тебе. Який жах!

А що, коли зрештою вона бодай у чомусь має рацію? – знову підкрався сумнів. Лікарі неспроможні знайти причину. Натомість у Ксенії напоготові відповідь на будь-яке запитання. Він мерзлякувато зіщулився. Ні, геть ці думки! Врешті-решт, наслідити міг і сусід, коли востаннє заходив перед від'їздом.

– Та я б напевне прокинувся, – знайшов він, чим заперечити.

– Помиляєшся. Він насамперед присипляє, маючи ключ до твого й мого полів, це зовсім не важко.

– Адже я і сам щойно визнав, що спав як убитий, – розгублено підтвердив Андрій. – Намагаюся пригадати, що ж мені наснилося, та все марно. Ніч промайнула, наче одна мить.

– От бачиш. Слід дотримуватися обережності. Вночі потрапити до помешкання, приспавши нас обох, для нього – дурниця, краще спосіб не вигадаєш.

– Але ж так він може приспати нас будь-якої миті.

Ксенія звела вказівний палець.

– За однієї умови. Він мусить підійти достатньо близько. Не слід забувати про це ані на хвилину. Відтак, спати нам доведеться почергово.

– Ти себе виснажуєш, – заперечив він, та згодом дійшов висновку, що коли відмовитися, то Ксенія, наскільки він її знає, усе візьме на себе. – Та гаразд, я згоден.

– Наче ми справді маємо вибір!

– Будь певна, Андрій Лосьєв ніколи не здається.

Проте Ксенія не поділяла його оптимізму.

– Ти ще не знаєш, з ким маєш справу.

– Не біда. Адже ми удвох, еге ж?

Її погляд несподівано посвітлішав.

– Так, маєш рацію. І я тебе нікому не віддам.

– У мене відважний захисник. З таким нема чого хвилюватися, – і він посміхнувся власній дипломатії.

*****

Завдяки турботам Ксенії Андрій почав упевнено видужувати. Щогодини вона пригощала його трав'яним відваром, рецепт котрого був відомий лише їй. Згодом вона зварила йому крутий курячий бульйон, трохи червоного сухого вина збудило апетит, і він почувся досить зміцнілим, аби звестися на ноги.

Найближчу ніч вона дозволила йому поспати, сама перебувши її до світа у кріслі, і лише вранці з очима, червоними від нічниці, помінялася з ним місцями. Він м'яко дорікнув їй у тому, що вона не збудила його серед ночі, всупереч обіцянці, та дбайливо, навчаючись у неї, поправив їй ковдру.

Вони встановили години чергування і спали тепер за чергою. Ніч минала таким чином. Спочатку чергувала Ксенія, тоді як Андрій вилежувався сам у ліжку, згодом вони мінялися: Ксенія займала ліжко, а він сідав у крісло та, дочекавшись, коли вона засне, підкладав під голову подушку та як ніде нічого додивлявся перепинений сон. Днями він нічого не бачив, поза стінами власного помешкання. Виходили вони лише удвох, та й то ненадовго. Він перечитав усі непрочитані книги з власної бібліотеки та узявся до старих часописів.

На запрошення подивитися матч з футболу чи ще абикуди піти від старих друзів йому доводилося відповідати відмовою. Незабаром телефон перестав дзвонити. Він почувався так, немов його висадили на незаселений острів. Ксенію анітрохи не обтяжував такий стан речей, у безтурботному спокої в'язала вона перед телевізором, по десять разів на день проглядаючи серію рекламних роликів, від яких у нього з'являлося непереборне бажання з головою залізти під ковдру. Він з дитинства не звик удень перебувати там, де йому зазвичай доводилося спати, хіба що друзі збиралися у нього вдома. Він був справжній блукач. Натомість Ксенію навіть тішило його вимушене ув'язнення, вона отримала рідкісну можливість цілодобово догоджати його бажанням, готувати для нього обіди, прати його забруднені штани без остраху, що на ранок йому ні в чому буде вийти з хати, вона стала його єдиним співбесідником, тож мимоволі він ділився з нею своїми потаємними думками. Ні до кого було звернутися за порадою, хіба як до неї. Це була межа її мрій: стати йому незамінною. Для неї важили затишно обставлена вітальня у вечірньому напівсвітлі, бубоніння дощу, яке вривається крізь кватирку, шкварчання олії на пательні – усе це були ознаки того, що її чоловікові нікуди поспішати, що він там, у домашньому халаті та кімнатних пантофлях ліниво розкинувся у м'якому кріслі, досяжний її, Ксеніним, пестощам.

Тихон виплив просто на нього з мороку ночі. Він скрадався дуже обережно, проте Андрій відчув його наближення з холодку, що віяв від нього. Ось він! На його обличчя несила було дивитися: залите кров'ю, спотворене зміїною втіхою від передчуття очікуваної зустрічі. Він був чимраз ближче й ближче. Його мертві очі вкрадливо посміхалися жертві. Андрія пройняло тремтіння.

Йому видалося, він зойкнув, хоча власного голосу так і не почув. Розплющивши очі, ще деякий час він приходив до тями, переконуючись, що це був тільки сон. Світанок добувався крізь жовтаві фіранки, сповнюючи приміщення золотавим сяйвом. Ксенія непробудно спала, згорнувшись калачиком, обличчям до стіни. Він сам напівлежав у кріслі, випроставши ноги та впустивши голову на бильце. Ногами розгулював вітер. Звідки ж протяг? Той був насправді.

Потягуючись, він звівся та наблизився до порогу. Вхідні двері були погано причинені, між ними й косяком залишалася щілина у два пальці завширшки. Певне, Ксенія виносила сміття, та забула зачинити. Він їй нічого не скаже, бо ще знепритомніє.

Далися ж йому взнаки усі ці страхи! Мабуть, він і сам увійшов у роль. Якщо вже страхіття йому сняться… Сміх один! Так, але разом з тим спробуй лише натякнути Ксенії...

Вона ворухнулася, питаючи млявим голосом:

– Чому грюкнули двері?

– Виносив на звалище всілякий непотріб. Давно мав на меті звільнити шафу.

– Не вартувало. Поклав би коло смітника, я б заразом і винесла.

– Пусте! Однаково від ранку до вечора посиденьки справляю.

Ксенія прокинулася остаточно. Вона звелася, не встаючи з ліжка, та поглянула на нього з докором.

– Як тобі язик повертається таке казати, коли твоє, та й моє життя у небезпеці! Тобі слід набратися терпцю.

– Власне терплячка мені невдовзі увірветься. Я чую одне й те саме протягом тижня, не дочекаюся, коли усе дійде краю.

– Звірся на мене. Він вже втрачає сили. Ще трохи – і ти його довіку не побачиш, обіцяю тобі.

– Лише про це і мрію! – він гмикнув собі під ніс. – Безсмертний Тихон!

– Не смійся, – попередила вона так, ніби він вчинив блюзнірство.

Її голос подіяв на нього, як голос контролера у тролейбусі. Він був загрозливий та несхильний до компромісів.

– Я відчуваю, він десь поблизу. Його час наскінчу, це так, але, поза нами, про це знає також і він. Зараз він здатний на все. Для нього це питання життя та смерті.

– Гаразд, вибач, – з нею і справді за краще було прип'ясти язика та у всьому погоджуватися.

*****

Глупої ночі пролунав дзвінок у двері. Черга чатувати була Ксенії. Андрій подумки звернувся до себе крізь сон: «Я сумлінно заробив собі право на відключку чотирма годинами розкладання пасьянсу, та й то поспати не дадуть!».

Ксенія відчиняти не квапилася. Вона сиділа у кріслі, підібгавши ноги й ховаючись під ковдрою. Дзвінок настирливо пролунав удруге. Він розплющив очі й запитливо поглянув на неї. Якнайщільніше кутаючись у ковдру, вона сторожко дослухалася шерехів, що долинали зі сходового майданчика. Він підвівся на лікті, Ксенія приклала палець до губів: тихіше!

Либонь, вона сподівалася, що нічні гості потупцюють під дверима та врешті дадуть їм спокій. Але ті уперто не бажали йти геть. Тоді Андрій сам вирішив відчинити двері. Здогадавшись, що він має на меті зробити, Ксенія схопилася та випередила його, прочовгавши босоніж незастеленою підлогою. Притулившись до дверей, вона запитала тремтливим від хвилювання голосом:

– Хто там?

Їй голосно відповіли:

– Відчиняйте, поліція!

Вона за порадою озирнулася на Андрія. Той лише здивовано знизав плечима. Тоді вона прочинила двері та в щілину, залишену ланцюжком, з недовірою озирнула поліційні кашкети.

– Відчиняйте, відчиняйте, – владно зажадали звідти.

Ксенія неохоче скинула ланцюжок. Поріг переступили двоє поліціянтів: перший – старший за віком, у сержантській формі, другий – значно молодший, і цей другий скромно намагався триматися позаду, немов йому було ніяково за них обидвох через те, що вони підвели з ліжка ні в чому не винних громадян.

– Чи вам відомо, де зараз перебуває ваш сусід? – старший, котрому належав той самий голос, очима вказав на двері до помешкання Віктора Гавриловича.

– Він попередив, що виїжджає на відпочинок, – відповів Андрій, – на Кавказ, точніше не скажу, й мав на меті пробути там, за його словами, решту місяця чи щось таке.

– Спрацювала сигналізація, – пояснив поліціянт. – Хтось намагався дістатися усередину – двері були відчинені, – та, коли ми під'їхали, мабуть, помітив «блималку» і встиг втекти. Поза вами, на сходовому майданчику більше ніхто не живе. Ви нічого не чули?

– Ви нас щойно збудили, – за обидвох вдруге відповів Андрій.

Сержант зауважив натяк та з квасним виразом запропонував пройти вкупі з ними до сусіднього помешкання, аби перевірити, чи не вкрадено чогось.

Андрій давно не був у сусіда – той не надто охоче пускав до себе гостей – і дістав можливість помилуватися на вибагливе оточення Віктора Гавриловича, так, ніби ганьбою для нього було б не володіти унітазом з краником та пристроєм для озонування повітря.

Та на перший погляд усе було на місці. Він засвідчив це перед поліціянтами.

– Ми його злякали, – впевнено дійшов висновку сержант. – Злочинець не знав, що кватира на сигналізації, інакше б навіть і не поткнувся.

Андрій не ризикнув сперечатися. Його увагу привернули двері на балкон. Вони були причинені, та, щойно поліціянт потягнув за ручку, вільно подалися. Балкон сполучався з їхнім помешканням, достатньо було перелізти через парапет. Когось на кшталт Тихона не зупинила б і висота. Він вкотре упіймав себе на згадці про Тихона. От лихо! Байки Ксенії мимохіть розбурхували його підсвідомість, наполегливо прокладали шлях углиб серця, підтримуючи його у постійному внутрішньому очікуванні.

– Натомість він напевно знав, що господарі у від'їзді, – продовжував сержант повчальним тоном. – Злодій увійде до помешкання, лише коли матиме впевненість, що вдома нікого немає. Кватирний злодій, «ведмежатник», не тягає за собою знарядь убивства. Напоткнувшись на господарів чи випадкових свідків, він радше втече, у крайньому разі – налякає. Тому звичний для нього час – над полудень, коли господарі на роботі, діти у школі, а домогосподарка вибігла до крамниці по молоко. Передусім він задзвонить декілька разів, а якщо, понад сподівання, буде кому відчинити двері, то запитає, чи не тут живе шофер Микола. Цього разу він діяв певнісінько. Вочевидь, за цією кватирою стежили давно. Не виключено, що навідник – хтось, хто добре знає господарів, – він уважно подивився в обличчя Андрієві, згодом – Ксенії.

– Віктор Гаврилович остерігався пограбування, і як виявляється, небезпідставно, отож прагнув не афішувати свій від'їзд, та, як на мене, про це давно здогадався увесь будинок, – запевнив Андрій, визнавши за краще не зауважити його пильного погляду.

– Можливо, можливо, – ухильно відповів поліціянт та пройшовся вітальнею з кутка в куток, постукуючи кісточками пальців по бильцях стільців, що оточували обідній стіл. – В останній розкрученій нами справі навідником виявився звільнений незадовго перед тим працівник цього ж таки закладу. Вкрадено, щоправда, було на гріш, та зате знятий з посади директор, що його звільнив, – за незабезпечення цілісності, – він вдруге змінив тон. – Дякуємо за сприяння. Надалі будьте уважні. Сигналізація – річ надійна, але не бездоганна. Хтозна, зломник може вдатися до ще однієї спроби.

Він насунув на лоб кашкета і, побажавши на добраніч, рушив сходами донизу. Його помічник промимрив щось схоже на вибачення за клопіт та наздогнав старшого.

За вікном саме займався рожевий світанок.

– Поспиш? – запропонував Андрій Ксенії, щойно вони пішли.

– Ні. Поспи ти, а я посиджу.

Вони сиділи одне проти одного, і ніхто не йшов на поступку. Худі руки Ксенії лежали на її гострих колінах. Він бачив кола у неї під очима. Вона була наче травинка під вітром. Та без краю дивувала його неймовірним поєднанням кволості й упертості.

Чи не найбільший острах дитячих років викликало в ньому уявлення про те, як він по власній смерті лежатиме у наглухо забитій труні, та ще й присипаний зверху товстим шаром землі – для надійності, аби не видостався. Тепер йому здавалося, ніби стеля нависає страхітливо низько, попросту таки тисне на нього своїми балками, п'ятсоткілограмовим, а може, й п'ятитонним вантажем. Раніше він над цим не замислювався, а тут нагло з'явилося невідчепне бажання змінити помешкання на інше, у старому будинку, де стелі трохи вищі.

Добуваючись крізь гілки старого платану, сонце вже сліпило очі. Андрій розтер оголені руки поблизу ліктів та усвідомив, що геть задубів.

– Ні, знаєш, це понад мої сили! – не здаючи собі з того справи, він схопився та під впливом раптової зненависті зірвав з себе халат, подарований Ксенією до дня весілля. – Ми лише тим і заклопотані, що від когось ховаємося. Можливо, тобі це не надто заважає, але таке життя не для мене. Все, годі. Де мої штани?

– Що це ти замислив? – запитала вона стривожено.

– Збирайся! Ми виходимо з дому!

– Куди це?

– Поїдемо… скажімо, в універсам. Треба ж закупити продукти.

– Ми це у змозі зробити і в нашій крамниці, – нагадала вона.

– Справді, у змозі. Але ж нам кортить відвідати універсам, адже так?

– Він тільки на це й чекає, ти з'їхав з глузду!

– На разі ще ні. Та я напевне збожеволію, якщо посиджу ще принаймні день відлюдно, тремтячи з жаху перед мерцем!

– Ти мені не віриш! – за крок до істерики Ксенія удалася у розпач.

– А на що ти сподівалася? Гадала, я отак відразу дійму віри, ніби все це справа рук воскреслого небіжчика? Чи не забагато ти від мене вимагаєш? – він навіть не встиг помітити, як у нього це зринуло з язика, Ксенія була вражена, а він сам надто збуджений, аби стежити за словами. – Справді, – він вже не міг зупинитися, – те, що з нами коїться – дивно, дуже дивно. Але поміж тим я реаліст, пробач, таким вже народився, тож вірю лише в те, чого можу торкнутися.

Він шпурнув халат на крісло, у якому перебув увесь останній тиждень.

Ксенія пригнічено впустила голову. Для нього це була несподівана приємність, бачити її такою, куди поділися обіцянки, що їх він неодноразово давав самому собі, – у неї ж навчитися великодушності!

– Гаразд, я тебе не силуватиму, – тихо відповіла вона, раптом виявивши різку зміну до покори. – Не бажаю, аби ти робив щось винятково заради мене. Не потрібно мені від тебе нічого такого.

Та Андрій не здивувався зміні настрою, а лише поклав його на карб власної правоти. Своєю чергою, він уже взяв під сумнів, чи варто було чинити з нею аж так безжально.

– Заспокойся. Ми не пробудемо там довго. З'їздимо туди й назад. Лише розважимося трохи. Натомість вечір цілком буде наш. Ти навчиш мене церувати шкарпетки.

Він знав, що пропозиція їй сподобається. Її кидало у захват вже те, що він приділяв їй увагу. А йому і так байдуже, що загадати рукам найближчого вечора.

*****

О цій порі в універсамі не проштовхатися: довгі черги біля кас, низки вщерть наповнених візків. Сметана, молоко, консерви, компоти. Андрій втомився читати написи на банках, тоді як Ксенія заганяла продавця у м'ясному відділі, змусивши його перекинути гори філейки.

Вона помахала йому рукою, підкликаючи через усю залу. Він насилу подолав у собі роздратування: вона вже привернула увагу своєю екстравагантною безпосередністю, а тепер, що ж, усі мають переконатися, що він її чоловік?

– Любий, поглянь, може, нам купити ще й курку? Я взяла м'ясо, але тобі ж смакує, коли я до котлет додаю курятину.

– Так, звісно, – погодився він, аби тільки чимшвидше відійти від прилавка.

Ксенія сама або не помічала, або не вбачала нічого ганебного в тому, що викликала загальну цікавість. Втім, відтоді вона ще жодного разу не згадала Тихона – за це лише він мав бути їй вдячним.

Під її щебетання вони стали в чергу до каси. Тут вона запалилася, побачивши ананаси у візках.

– Ти любиш ананаси? – запитала вона з надією та дитячим захопленням, а дізнавшись, що він їх не зносить, неймовірно засмутилася.

Вона розповіла, як одного разу бабця привезла цілий кошик ананасів, подарованих кимось з чорних студентів. Тоді ананаси були ще вдивовижу, батьки дозволили їй скуштувати, а решту мали на меті знести на ринок, та Ксенія несподівано учинила опір, пообіцявши з'їсти увесь кошик – ще б пак, бабусин подарунок! На біду, вона зрештою дотримала слова, поквитавшись тим, що згодом через цілу ніч хапалася за живіт.

Андрій слухав неуважно. Він звик до того, що за кожної слушної нагоди мова торкалася бабці. Це була її улюблена тема. Спогади про бабусю її надихали.

Тим часом його зацікавило молоде подружжя з білявим дитинчам, що сиділо верхи на батькові. Малеча тягнулася до візка з якимись солодощами, а батьки намагалися покласти край її спробам. Вони мали стільки спільних інтересів, лише дитина чого була варта, тож усі ці, безумовно, приємні клопоти напевно не залишали часу замислитися над тим, що їх поєднувало. Отак завжди: щасливі одні, а усвідомлюють це інші.

Раптом невідомо звідки узявся протяг. Дивна річ: літо – і зимне повітря? Щойно зараз він зауважив, що у цьому супермаркеті доволі таки прохолодно, ба наче снігом по спині тре. Навіть шкіра вкрилася сиротами. Він мерзлякувато шморгнув плечима – швидше б на брук, там щосили палило серпневе сонце.

Ксенія враз тихо скрикнула та притулилася до його грудей. Те, що її налякало, знаходилося у нього за плечима, він не міг цього бачити, вона сама скула його обіймами, проте її спотворене жахом обличчя свідчило, що там щось та коїться. Насилу йому вдалося відірвати її від себе, та, озирнувшись, він не зауважив нічого, що б виправдало її поведінку. На початках вона не спромоглася пустити ані пари з уст, лише відкривала рота, марно намагаючись щось вимовити – від хвилювання слова застрявали у горлі. Врешті-решт він почув її хрип:

– Борис!.. Він там!

Андрій вдруге осягнув уважним поглядом потік людей, що виходили з універсаму, та не угледів нікого, схожого на Тихона.

– Тобі примарилося, – спробував він заспокоїти Ксенію, не вбачаючи нічого дивовижного в тому, що вона помилилася, останнім часом вона була вкрай знервована. – Немає там ніякого Тихона!

– Він щойно там був! – наполегливо переконувала Ксенія. – Я його бачила на власні очі! Мабуть, він здогадався, що я його помітила, й одразу ж розчинився у натовпі. Невже ти не ймеш мені віри?

Він важко зітхнув.

– Послухай, ти майже не спиш. Дві-три години на добу – хіба це сон? Таке навантаження понад силу навіть найвитривалішій людині. Перш за все тобі слід виспатися.

– Вважаєш, ніби я вигадала? – ображено дорікнула вона.

– Я не знаю. Зрозумій…

Вона відвернулася, аби він не бачив сліз.

– А я напевне знаю, що це був він. Не конче треба його бачити. Коли він починає тягнути, відчуваєш такий холод, немов тебе запхали до морозильної камери. Щойно я відчула це знову.

Андрій здригнувся. Протяг зник, щокожної хвилини стрімко теплішало.

– Що ти зараз казала?..