Розділ 2.1

Наскільки Андрій пам'ятав, Форос залишався крайньою населеною точкою на південному березі Криму. Понад сорок кілометрів глухого скелястого узбережжя тягнулося на північний захід аж до самого Севастополя. За мисом Сарич брав свій початок плавний вигин Ласпінської бухти. Ще жодного разу не доводилося йому ступати ногою на цей берег. Він бачив його лише з моря. Тоді прибережні скелі здавалися йому іграшковими. Зараз, аби проплисти гігантську тінь, залишену однією такою скелею, йому знадобилося б щонайменше чверть години.

Мікроавтобус вони лишили на майданчику біля відлюдного маяка. Доглядач відвідував його лише зрідка. Мабуть, була домовленість, що згодом він зрештою віджене авто до схову.

Тихон вказав йому на стосик аквалангів та змінних балонів, дбайливо складених один на одному, а тоді потягнув за собою стрімким спуском до берега. На прив'язі біля дощатого причалу теліпався моторний човен. Тихон залив пальне та звелів перетягувати до нього акваланги, а також пакунки з запасами їжі та ще якимсь спорядженням, просто з «Нісси».

Він не відзначався багатослівністю. Андрій намагався справно виконувати усі його доручення, водночас за знайомим інвентарем удаючись до різних припущень стосовно майбутньої роботи.

Нарешті Тихон, сидячи у шлюпці, відштовхнувся від причалу й запустив двигун, що відразу ж сповнив навколишні скелі оглушливою тріскотнею. Гуркіт не дозволяв їм перемовлятися, тож вони мовчки пливли близько години, просуваючись уподовж похмурих навислих скель, чимдалі углиб бухти. Раптом Тихон заглушив мотор та схопився за весло. Андрій зауважив, що він стернує до тісного майданчика суші поміж морем та скелями, майже цілком схованого за величезними валунами, він і помітив його не одразу, а щойно коли до нього залишилося заледве десять хвилин ходу. Врешті ніс шлюпки з скреготом увігнався, заразом зметнувшись догори, у шар гальки, що настилав берег.

– Власне ми на місці, – повідомив Тихон, випростався і з мить постояв, придивляючись до нагромадження кам'яних глиб у якомусь задумливому заціпенінні.

Розвантаживши човен, вони його відтягли якнайдалі від берега й перевернули догори дном. Поруч, під скелею, розбили намет з двох відділень, перше з котрих могло стати за веранду на випадок дощу, а друге – за спальню. На кожного припадало по надувному матрацу та спальному мішку. Скеля вгорі мала розпадину. Забравшись туди околяса, Тихон виявив нішу, досить глибоку для того, аби заховати дрібний інвентар та продукти, на випадок шторму, який з успіхом міг би це все захопити до моря. П'ятачок, на котрому вони висадилися, налічував близько ста кроків завдовжки та не більше десяти – вглиб. Аж до самої скелі упереміш з галькою спадали на очі підсушені водорості. А відтак, штормова хвиля вкривала його цілком.

Дивно усвідомлювати, спостерігаючи за велично-безпристрасним морем, що воно здатне чаїти у собі приховану загрозу. Дрібні прозорі хвилі ледь торсали гальку, надбігаючи та відступаючи з оспалою монотонністю. Вільно прозиралося дно; кам'янисте ближче до берега, далі від нього воно поступово переходило у пісок. Човен ніби розтинав скло. Обточені підводні глиби, напрочуд добре видимі крізь товщу води, ошукували відчуття глибини. Водорості надавали їй смарагдового забарвлення.

Увесь перший день минув в облаштуванні й приготуваннях. Тихон із знанням справи начиняв вибухівку. Андрій дозволив собі поцікавитися:

– А це навіщо?

У відповідь на що Тихон, не припиняючи праці, вказав у бік скелястого виступу, що випирав у море край своєрідної затоки:

– Бачиш он ту скелю? Там усередині є печера, вона неабияк мене приваблює. Саме до неї ми і маємо проникнути. Через грот з боку моря. Проте завал нещодавно заступив хід. Доведеться його розчищати. Уламки надто великі, крізь вузькі проходи ми їх не витягнемо. Власне для цього й потрібна вибухівка.

Андрій ствердно хитнув головою на знак того, що техніка йому зрештою зрозуміла, але…

– А що такого у цій печері?

Тихон не відповів.

– Сходи краще за сокирою. Якщо ми завидна не назбираємо бодай трохи сухого хмизу по той бік гори, вважай, що до світанку залишимося без вогню.

*****

Прохолодне й вологе досвітанкове повітря узбережжя різко контрастувало з спекотним полуднем. Сонце щойно проклало золотаву доріжку через усю морську далечінь. Валуни, що нагромадилися край берега, залишали за собою довгі тіні. У намет наскоками потрапляв свіжий вітерець. Андрій ворухнувся й розплющив очі. За стінкою він почув мірний стукіт сокири та згадав про власні п'ятсот карбованців на день.

Тихон, роздягнутий по пояс, колов стовбур дерева на дрова. Він був атлетичної статури і, як на океанолога, навдивовижу вправно давав собі ради з сокирою. Андрій вдруге згадав про його грубуваті долоні.

Він допоміг розкласти вогнище. Замість звичайного чаю Тихон приготував трав'яний відвар. Він додав, що це місцевий рецепт.

– Я віддаю перевагу йому над усілякими промисловими сурогатами.

– Ти раніше бував у цих краях? – запитав Андрій, сподіваючись принагідно щось випитати.

– Я тут народився, – незворушно відповів той.

– Тут?

– Неподалік. Та ці скелі я облазив уздовж і поперек.

– Мабуть, залишився хтось з рідні?

Тихон знизав плечима.

– Лише я один. Я з тих, хто змолоду звик сам себе виховувати і сам заробляти на життя. Працював та вчився воднораз. Відсутність батьківської опіки, вочевидь, не зіпсувала мене, а навпаки – рано загартувала. Це все брехня щодо того, ніби оточення формує особистість. Ні, я вірю виключно у спадковість, гени – ось що насправді визначає вдачу людини, а проте вони можуть виявлятися навіть через покоління, тож доволі часто буває так, що в одній і тій самій щасливій родині син – її гордощі, зате онук – її ганьба.

– Певне, тобі довелося багато чого звідати, – правив своєї Андрій, не надаючи значення філософським відступам.

– Життя мене навчило дечому, та, по щирості, я був би радий багато чого забути.

– Розповіси – ось тобі й полегшення.

Цього разу Тихон змовчав.

– Що ж сталося далі? – наполягав Андрій, хоча той ще менше був схильний до відвертої розмови, аніж на початку.

– Далі?.. – Тихон примружився, дивлячись на висхідне сонце. – А далі мені довелося поїхати геть.

Еге ж, подумки продовжив за нього Андрій, до Англії. Він ще не знав того, що викрила Ксенія.

– Та й годі, – Тихон виплеснув залишки чаю у тліюче вогнище. – Час ставати до роботи.

Скеля, про яку він згадував, з боку затоки виглядала як прямовисна стіна, що випиналася в море. З боку суші за її природне продовження правило хаотичне нагромадження валунів – ця, власне кажучи, купа каміння приставала далі до скелястої гряди, що позаду них вишикувалася уздовж берега. Зблизька вона виявилася куди вищою, аніж він уявляв собі здаля, і навіть могла збудити певний острах. Хвилі не билися об неї, як об гальку – море здійснювало коливальні рухи вгору-вниз, немов хтось на мить відчиняв, а згодом зачиняв шлюзи. Але море до каналізації не зіллєш – воно тут таки з лишком заповнювало втрату наступною хвилею, що кидалася облизувати скелю з удавано лагідним плескотом.

– Це тут, – оголосив Тихон, припинивши веслувати.

Човен закружляв на місці. Й справді, скеля мала ідеально гладкий зріз, немов хтось пройшовся по ній величезним тесаком. У висоту вона сягала метрів п'ятнадцяти. Вода, що омивала її, видавалася чорною, камінь поглинав світло.

– Нічого не бачу, – здивовано озирнувшись навсібіч, зізнався Андрій.

– Недивно. Бо вхід цілком схований під водою. Небагатьом вдалося з нього скористатися, – по роздумах Тихон додав. – А втім, усі ці люди загинули.

Андрій мимоволі здригнувся.

– Окрім нас з тобою, авжеж?

Тихон якось дивно поглянув на нього.

– Авжеж.

Та Андрій чомусь зніяковів.

Тихон пристібнув акваланги, причепив до поясу декілька в'язок вибухівки та обережно пірнув, намагаючись не розхитувати човен. Вслід потягнувся білий провід, що його Андрій стравлював у воду з тим, аби той не чіплявся за борт. Бухта проводу танула при очах, нарешті він провис та вже не сіпався, лише призма глибини спотворювала білу нитку десь на самому дні.

Тихона не було щось близько півгодини. Андрієві цей час збігав нестерпно довго. Врешті на поверхню зринули повітряні бульбашки, а за ними випірнув і сам Тихон. Андрій простягнув йому руку. Тихон, відпльовуючись, зірвав маску та за його допомоги в одну мить перемахнув через борт. Він зачепив Андрія плечем, і той мимохіть відскочив, відчувши дотик мокрої й холодної гуми виблискуючого гідрокостюма.

– То що ми маємо? – пробубонів до себе Тихон, відшукав обидва кінці проводу, на якусь мить завмер, неначе здобувався на сміливість, – і торкнувся контактів акумуляторної батареї.

Глухий вибух долинув з надр скелі. Часті хвилі сколихнули човен. Чайки налякано позривалися з гнізд та закружляли у них над головами, сповнюючи затоку нестямним галасом.

– Бестії, – зреагував Тихон, мимоволі зігнувшись, хоча у цьому, найпевніше, і не було потреби, коли над ним, змахнувши величезними крилами, пролетів білий птах. – Гаразд, справа зроблена, повертаємося, – він узявся за весла.

– Хіба ти не маєш переконатися, що досяг мети? – здивувався Андрій.

Але Тихон заперечливо похитав головою.

– Доведеться запастися терпінням. На дні шар мулу, всіляких відкладень. Вибух закаламутив воду так, що до гроту не поткнутися – і півметра довкола нічого не побачиш. А від завтра розпочнімо розбирати завал.

*****

На ранок вони привели човен у те ж саме місце. Цього разу пірнули обидва.

Вода була на диво прозора. Розсіяні сонячні промені вільно добувалися на мулисте дно, що стрімко знижувалося щодалі від берега. Здавалося, воно було зовсім близько. Це хибне враження руйнувала лише плеската постать Тихона, яка маячіла на глибині.

Андрій спускався дедалі нижче. Обід маски безжально уп'явся в обличчя. Зимний потік, що зустрів його внизу, дався взнаки попри гідрокостюм, немовби того не було взагалі. Він ковзав самісіньким дном, розбурхуючи водорості та здіймаючи пісок.

Тихон плив просто на скелю. Тінь від неї лежала на дні, огортаючи присмерком товщу води у межах найближчих десяти метрів.

Незабаром Андрій теж побачив грот. Його вузьке зведення починалося на глибині близько метра, лише трохи забракло йому, аби виступити над поверхнею та виказати себе. Та тільки внизу він розширювався достатньо, аби пловець спромігся без зайвого клопоту потрапити досередини.

Чорний отвір, більш-менш просторий біля входу, поступово перетворювався на доволі тісний тунель. Просування по ньому через безліч важкопереборних перешкод тривало хвилин п'ять. Коридор то звужувався настільки, що доводилося вирятовуватися із скрути, пливучи боком, то раптом вкотре роздавався вшир. Тихон, пливучи попереду, освітлював шлях ліхтарем. У його промені промайнула налякана рибка. Людина була їй навдивовижу.

Тунель завершився плавним підйомом. Світло ліхтаря, спрямоване на стіну, зненацька згубилося у порожнечі. Вода зринула з маски: голова вийшла над рівень моря. Андрій спробував випростати ноги та мало не спіткнувся на мілині. Промінь змістився дещо ближче й вихопив з темряви виступаючу смужку суші. Він зійшов на неї та побачив себе в оточенні печерних стін, що підпирали високе кам'яне зведення. Химерність форм доводила, що рука людини не мала жодного стосунку до цього творіння.

Але Тихон не подався за ним на сушу. Власне тоді Андрій помітив вхід до ще одного тунелю, напівзатопленого водою. Обидва тунелі розмежовувала смуга мілководдя, там вода сягала їм колін. Тихон одразу ж попрямував до другого тунелю. Андрій намагався не відставати. У міру просування коридор давав ухил вниз, доти, доки геть не опинився під водою. Довелося вдруге насунути на очі маску й відкрити кран подачі повітря.

Ця частина шляху виявилася ще важчою за попередню. Стеля нависала настільки низько, що місцями ласти підмітали дно, тож доводилося дослівно проповзати у вузький отвір.

З обох боків траплялися відгалуження, що провадили невідомо куди, як, втім, і сам тунель, котрим вони пливли зараз.

Нарешті він наздогнав Тихона, який зупинився перед нагромадженням каміння, що стало на їхньому шляху. Той знаком пояснив, що вони прибули на місце, й тицьнув пальцем у крайню глибу.

Вони перевернули її та відкотили удвох в одне з просторих бічних відгалужень. Туди ж заходилися складати і решту каміння, звільняючи таким чином прохід. Тіснява не дозволяла зробити зайвий рух, тож кожен такий рейс потребував, залежно від розміру глиби, від десяти до двадцяти хвилин. А відтак, запасу повітря в аквалангах мало вистачити, з урахуванням витраченого на дорогу, лише на декілька таких рейсів. Після кожного, до того ж, їм доводилося влаштовувати перерву.

Перекочуючи каменюку, Андрій випадково зачепив якийсь предмет, що виліз з-під купи уламків. Промінь ліхтаря пронизав порожні очні ямки черепної коробки тієї миті, коли вона беркицьнулася та вдруге лягла на дно.

Від несподіванки він впустив камінь, і той втиснув череп назад у пісок. Тихон анітрохи не здивувався, але, зауваживши переляк і огиду в його очах, знаком сповістив: «рушаймо на вихід».

У печері вони вилізли на острівок, що виступав над водою, аби востаннє перепочити.

– Не бійся, – пояснив Тихон, здогадуючись, що йому збігло на думку. – Це було давно. Той, кому належав череп, залишився похований під завалом, що його ми розбираємо. Та не хвилюйся. Більше там нікого не буде.

– Звідки ти усе це знаєш? – підозріло запитав Андрій. – Напевне, ти тут був, коли трапився завал.

– Ні. Та я знаю з розповідей. Коли це сталося, мене ще на світі не було.

– А що тут сталося?

Замість відповіді Тихон вкотре насунув маску.

– Ходімо, – наказав він гугнявим, через маску, голосом.

Сонце приснуло їм в очі – різка зміна після мороку й холоду похмурого гроту. Допомагаючи один одному, вони забралися у човен. Жоден з них не згадав ані словом, відтоді, як вони опинилися на поверхні, те місце, звідки прийшли. Але з-перед очей Андрія дотепер не сходив обмитий людський череп.

Тихон поводився інколи надто дивно, щодня виникали нові питання, на які не було відповіді. Перш за все, навіщо приховувати мету експедиції? Що, врешті-решт, знаходилося за купою уламків, що заступала прохід у тунелі? Запобіжні заходи, якими супроводжувався сам від'їзд, наштовхували на доволі сміливі припущення. Та й зрештою, Андрія здивувало, що серед об'ємистого багажу Тихона не знайшлося ані камери для підводних фільмувань, ані будь-якого приладу, ані особливого інструменту, загалом, нічого, що міг мати лише океанолог. Спостерігаючи за тим, як натреновані м'язи задерикувато грають в такт з помахами весел, він запитував себе, коли ж той встигав корпіти за книгами. Сумніви не давали йому спокою.

*****

Наступного дня вони захопили з собою смоляні факели, аби встановити у печері. Вони їх зробили з нарубаних товстих гілок, обмотавши дрантям та обмокнувши у розпечену смолу. Вода, що у вигляді крапель залишилася на ній після переходу тунелем, з шипінням висохла з першими ж язиками полум'я. Нехай як ледь бовваніли вони з печери, їхнє світло дозволяло увесь цей час перебуватися без ліхтаря.

Праця пішла злагодженіше, тож вони встигли витягнути п'ять найбільших каменів, хоча те, що залишилося попереду, ще навіть не підлягало виміру. Згодом, підсвітивши циферблат водонепроникного годинника, Тихон дав знак повертатися назад.

– Ми сьогодні добряче попрацювали, – запевнив він у човні, послабляючи ремені аквалангів. – За таких темпів упораємося значно швидше, аніж я припускав.

– А наскільки швидко ми маємо впоратися?

– Людина неспроможна надто довго перебувати під водою, – ухильно відповів Тихон.

Андрій зачепив щось веслом.

– Ти ба, тут справжня навала морських лілей! Я ще не зустрічав, щоб вони тулилися під самісіньким берегом.

– Роками сюди не потикалася жодна жива душа. Через це вони тут і ростуть.

Андрій закляк, немов хтось навмисне наступив йому на ногу.

– Ростуть? – виразно повторив він услід за Тихоном.

– Авжеж! Адже ти сам щойно казав… – Тихон відчував, що десь схибив, та ще не встиг зметикувати, де саме.

– Річ у тім, – терпляче пояснив Андрій, – що морські лілеї – не рослини. Насправді це донні тварини, вони лише звуться, як рослини. А ти – ніякий не океанолог.

Вони сиділи один проти одного, спіткавшись очима. Кожен намагався відгадати думки іншого.

– То що ж далі? – першим порушив мовчання Тихон.

– Не знаю, – зізнався Андрій, сторожко реагуючи на кожен його рух.

Несподівано він схопився на рівні ноги, аби виплигнути за борт, але Тихон різким поштовхом вчасно завадив цьому, зваливши його на спину.

– А от саме цього тобі й не слід чинити, – зауважив він повчальним тоном, вказуючи на довколишні скелі.

Андрій геть збуряковів. Тут він і справді повівся як шмаркач! Тікати ж-бо однаково ніде.

Тихон був змушений відпустити весла; човен, що встиг зачерпнути води, тим часом заспокоївся та поклався на волю слабкої течії.

– Гаразд, – погодився, своєю чергою, він. – Маєш рацію. Я дійсно ошукав тебе. Мені довелося піти на це. Я не міг одразу пояснити тобі все. Звісно, я усвідомлював, що рано чи пізно це вийде на яв. А проте... гадав, буде краще нам обом, коли певний час ти ні про що не знатимеш.

Андрій вже й на гадці не мав, аби взяти ноги на плечі, нехай би і надалася така можливість. Події набували інтригуючого вигляду.

– Отож. Свій початок ця історія отримала ще в роки війни. На той час її кінець був наперед визначений. Щодня понад Севастополем кружляли літаки з червоними зірками. Гітлерівці нагально евакуйовували з Криму найцінніше. Якось з Ялти у супроводі двох есмінців вийшло вантажне судно «Св. Мартін», трюми якого вщерть заповнили надбання трьох музеїв та двох картинних галерей. Хоча призначення цього рейсу зберігалося у суворій таємниці, партизанам стало про нього відомо. Наші субмарини під покровом темряви зробили зухвалий напад на караван біля самісіньких ворожих берегів. У цій нетривалій сутичці німці зазнали повне фіаско. Один есмінець, розколовшись навпіл, пустився на дно протягом лічених хвилин. Другий втратив стернування, тож нічим не міг допомогти «Св. Мартіну», з котрим підводні човни згодом розправилися методично, немовби м'ясник з кабаном, відправивши годувати риб з пробоїною від торпеди у носовій частині корпусу. Підняли судно вже по війні. Німцям слід віддати належне, вони полюбляють пильнувати ладу. Завдяки тому, що картини перебували у щільно зачинених контейнерах, лише декотрі з них відволожилися. Забракло тільки колекції коштовностей, що належала колись скіфським царям, – надчудові прикраси з золота, діамантів, рубінів. Водолази якнайретельніше дослідили дно, проте усе марно. Бракувало також однієї шлюпки, звідси виникло припущення, що хтось завчасно спробував на ній врятуватися, принагідно прихопивши й коштовності. Мій дід, що розповів мені про цю подію, сам був за очевидця, він воював у тому партизанському загоні, який власне вивів наші субмарини на німецький караван. Та це на разі лише частина правди. Було ще дещо. Наступного дня опісля змальованих подій дід на своїй моторці повертався з маяка, звідки подавав сигнали у загін. Минаючи те місце, де ми зараз знаходимося, він неочікувано помітив на березі перевернену шлюпку. Людей поблизу наче не було. Дід пристав до берега та обійшов навколо неї. Це була вона, шлюпка з «Св. Мартіна». Втім, тоді ще не було відомо про зникнення золота. Усі були переконані, що воно поховане на морському дні. Можливо, дід так би й повернувся ні з чим, дійшовши висновку, що комусь з екіпажу пощастило видостатися на берег, по чому той подався в гори, як раптом ззаду долинув виразний стогін. Він зазирнув за один з цих валунів та побачив пораненого німецького солдата, що спливав кров'ю. Раз по раз надбігаючі хвилі злизували з гальки кривавий слід. Німець був мокрий, щойно з моря, і на краєчку берега, у цілковитій владі хвиль лежала пара використаних аквалангів. Хоча перед ним був супротивник, дід не міг залишитися байдужим до вмираючого. Він переніс пораненого вище, на сухе місце. Той розплющив очі та, не намагаючись вгадати, чиє бородате обличчя до нього схилилося, прошепотів: «Боже, я покинув його там. Пробач мені…» – та й помер. Дід трохи вивчив німецьку за часи окупації. Поза тим, під шлюпкою виявилися захованими два комплекти обмундирування: одне – єфрейторське, що належало, вочевидь, солдатові, дух якого щойно відлетів, і друге – офіцерське.

У нагрудній кишені його він знайшов посвідчення на ймення майора абверу Ульріха Штаузе. А відтак, усього їх було двоє. Обмундирування, документи свідчили про те, що ці двоє нікуди не поділися, вони тут. Один помер у нього при очах. Мабуть, його останні слова стосувалися його супутника, що так і не з'явився. Наступні події швидко викреслили з пам'яті мого діда цей не надто значущий для тієї доби епізод. Він навіть розповідати про нього нікому не став. Той нагадав щодо себе лише згодом, коли підняли «Св. Мартін» та довідалися про зниклі скарби. Але дід був вже надто хворий та немічний, аби рушити на їх пошуки. Що ж до мого батька, той анітрохи не вірив у подібні витівки. Він був людиною практичною і не став би полювати за тим птахом, котрий не сидить у нього в клітці. На смертному одрі дід утаємничив і мене в цю історію. Пошуки золота стали не лише моїм захопленням – я був не в змозі вчинити інакше. Відчуваючи сором за батька, таким чином я немов узяв на себе його борг, мені здавалося, що тільки тоді душа мого діда віднайде нарешті спокій, коли я доведу справу до краю. Надаремно обшукав я всі ущелини довкола затоки – адже не могли ж вони далеко його сховати. Власне тоді я і згадав про акваланги, що дід бачив їх біля пораненого солдата. Це напоумило мене, що й клад міг перебувати під водою. Тож я відновив пошуки, допоки не натрапив на оцей грот. Я відразу збагнув, що це саме те місце, яке шукав. Тут ховай хоч би й атомну бомбу – ніхто не знайде. Людський скелет розвіяв останні сумніви. Саме на нього ти напоткнувся, цей череп належав майорові Штаузе, другому з викрадачів. Скіфські скарби знаходяться поруч, у цьому я цілком упевнений. Що стосується майора Штаузе, то він не загинув під завалом, даруй, я це вигадав задля твого ж спокою. Річ у тім, що туди несила потрапити без аквалангів. Поміж тим коло нього не було нічого схожого. Звідси я дійшов висновку, що вони користувалися однією парою на двох, за чергою. Я уявив собі цю картину таким чином. Вони заховали контейнер в одній з печер, потрапивши туди через грот. Проте двом не слід знати про його місцезнаходження. Заледве Штаузе перестав потребувати єфрейтора, як дістав ножа. А може, навпаки, це єфрейтор замислив прибрати до рук скарби, позбувшись майора. Обидві версії однаково вірогідні. У будь-якому випадку, подальші події не дають такого ж простору для фантазії. Відштовхнувши майора Штаузе, єфрейтор заволодів аквалангами та пірнув у воду. Той одразу ж подався за ним, зав'язалася жорстока боротьба, у сутичці Штаузе смертельно поранив його ножем, та єфрейторові зрештою вдалося утекти. Він щасно досяг берега, де й помер від ножового поранення, тоді як майор, залишившись без аквалангів, захлинувся у підводному тунелі.

Тихон змовк та розставив ноги якомога ширше через воду, що набігла на дно човна. Тимчасово запанувала тиша, Андрій також зволікав, уражений розповіддю. Їх відносило на величезні валуни, що заступали берег.

– Уяви, – знову порушив мовчання Тихон, – в утробі цієї скелі знаходиться клад, оцінений у п'ятнадцять мільйонів карбованців. Ці скарби незабаром стануть нашими. Я беру тебе до спілки. Десять відсотків, згоден?

Ще навіть не усвідомивши як слід сенс пропозиції, Андрій стримано хитнув головою.

– За однієї умови, – додав Тихон. – Я не дозволю тобі залишити це місце, аж допоки ми їх не відшукаємо.

– Обіцяю мовчати, якщо ти це маєш на увазі.

– Я саме це маю на увазі, але твоєї обіцянки мені недосить. Ти залишишся тут, як я і казав. Та невпинно триматимешся у мене в оці. Так буде краще... спільнику.

Човен устромився носом у велетенську глибу, що випиналася над водою, геть порослу водоростями. Тихон відштовхнувся веслом та спрямував човна у вузьку протоку. Під дном зашаруділа дрібна галька.

Андрій вкотре пригадав зловісний вислів Тихона щодо тих, хто наблизився гроту. Усі вони загинули.