Частина 4.2

З гучномовців на увесь універмаг пролунало оголошення щодо сезонного розпродажу. Макар вчасно повісив слухавку.

За десять кроків вигулькнула голова, когось видивляючись. Невже за ним? Він встиг сховатися за вітрину.

Ніхто не з'явився, отже, не зауважили. Він обережно визирнув: голова кудись зникла.

До сміттєвого кошика пішла перука й уся косметика, що були при ньому, поза спреєм. Він ще міг стати йому в пригоді. Зачинившись у вбиральні, Макар скинув надувну підкладку. Тоді, вдома у Масліна він лише випустив повітря, натомість зараз остаточно позбувався компрометуючих речей. Підкладка теж пішла у сміття.

Начебто нікого й нічого підозрілого. Макар спроквола спустився униз, прямуючи до одного з виходів. Авжеж, здається, минулося. Залишилося якихось декілька кроків. Аж раптом йому перехопило подих. Він заціпенів.

Крізь скляні двері добувалося денне світло. А за ними стояв один з тих, що за ним бігли, і дивився просто йому в обличчя.

Принаймні Макарові так здалося. Збігла ще мить. Макар наче прикипів до долу, гублячись у здогадах, чому той не відреагував. Як раптом його сяйнула думка: денне світло, відзеркалюючись від скляних дверей, робило невидимим геть усе, що знаходилося поза нею усередині. Оперативник його попросту не бачив!

Макар поспіхом розвернувся назад, назустріч людям, які теж прямували до виходу. Варто було їм відчинити двері на хвилину раніше, у нього не залишилося б шансів.

Утім, зарано було тішитися, біля другого виходу теж стовбичив якийсь підозрілий суб'єкт, схожий на «опера». Біля третього – те саме. Найпевніше, вони оточили всі виходи з універмагу. Історія повторювалася, як тоді, на вокзалі у Саранську. Лише цього разу кожен з них поза сумнівом отримав його фото. Пастка закляпнулася.

Макар тулився до прилавків, обираючи штовханину. На споді серця він ще плекав слабку надію, що облаву скасують. Час від часу спускався до того чи іншого виходу, але неодмінно хтось підозрілий витріщався на людей, що виходили. Скільки ж їх тинялося поверхами, він і гадки не мав. Натомість вони знали його в обличчя.

– На бік! На бік! – пролунав вимогливий вигук.

Вантажник з візком увігнався просто в натовп. Тлум неохоче розколовся навпіл, і Макар таким чином опинився серед перших. Несподівано через новоутворений прохід спав він очима на чийсь пильний погляд.

Їх відокремлював лише візок.

Макар мимоволі позадкував, стоптавши комусь ноги. Позаду відреагували. Старшому панові наступили, здається, на мозоль.

«Опер» не зводив з нього очей.

Макар відштовхнув бідолаху й побіг. Його учепилося відразу декілька чоловік. Він до слова летів сходинками вниз, аж раптом з дверей долішнього поверху навперейми один по одному вибігли ще двоє. Двоє позаду, двоє попереду – Макар усвідомив, що оточений. Він притулився до поруччя й дозволив скрутити собі руки.

Чиїсь пальці брутально уп'ялися в нього трохи вище ліктів. Його обшукали. «Оперу» далася на очі пляшечка з елімінацією, він здивовано покрутив нею в руках, прочитав напис, гмикнув та вкинув Макарові назад до кишені. Макар непомітно звів подих.

До входу під'їхало авто. Одні узяли його під руки, решта відтісняли цікавих.

– Ми схопили його! Усе як годиться, – почув він, як оперативник доповів по радіотелефону.

На нього наділи кайданки, під час руху він не міг триматися, тож його кидало за чергою то на лівого, то на правого сусіда. Швидше б це добігло кінця. Водночас він зовсім не знав міста, відтак напрям, у якому вони їхали, ні про що не свідчив.

Враз вони завернули у якесь занедбане подвір'я й зупинилися просто під аркою. «Опер» виліз та поманив його за собою. Макар відчув: щось тут негаразд.

– Виходь! – підгонив той. – Рухайся!

Макар видостався з авто, нерішуче озираючись навсібіч.

– Чого став? – гримнув на нього оперативник.

Макар зауважив, що решта стежить за в'їздами з обох боків арки. Цього «опера» дратувало те, що Макар неохоче підкорявся його вимогам.

– Рушай наперед! – наказав він. – Ну ж-бо, ворушися!

Він запхав руку під куцину. У Макара пересохло в горлі. Усе, край.

Цієї миті поза його плечима нагадав про себе радіотелефон. Допоки один розмовляв, решта чекали вказівок. Поклавши слухавку, оперативник звернувся до своїх:

– Годі, відбій! Наказано доправити за призначенням.

Здається, цього разу справді минулося. Макара вдруге всадовили до автівки й повезли через усе місто. Знову він не здогадувався, куди його везуть, і збагнув це лише по тому, як за ними зачинилася брама Лефортовської в'язниці.

Авжеж, грати, це не жарт. Краще, звісно, за напівтемний склепінчастий проїзд, та все одно не до жартів. Відтепер усі надії виключно на старшого брата, на Севастіяна. Аби той не підманив.

*****

З перемовного пристрою долинув голос секретарки:

– Даруйте, пане генерале. Майора Платонова просять терміново до телефону.

– З вашого дозволу, – той очима вказав на телефонний апарат. – Мабуть, це з поліції.

Вийшовши від генерала, Платонов з посмішкою поглянув на секретарку. Секретарка приємно посміхнулася у відповідь.

– Анюто, – запитав він, – ти який торт полюбляєш: з шоколадом чи без?

*****

Опісля всієї цієї біганини Макар почувався украй втомленим. Двоє охоронців, попереду й позаду, попровадили його довжелезними плутаними коридорами, яким, здавалося, краю не буде. Згодом пішла низка впритул розташованих дверей; йому звеліли спинитися біля однієї з них. Це все були опрічні камери, сюди не саджали зазвичай абияку шантрапу на кшталт нього, їх притримували для секретних агентів спецслужб та решти схильних до втечі злочинців.

Наглядач байдуже пустив його повз себе, послуговуючись лаконічними жестами, для нього це була буденна праця. Макар надміру багатів думкою, сподіваючись викликати бодай звичайну цікавість до своєї особи. Наглядачі здебільшого переймалися, отримають вони платню сьогодні чи доведеться зачекати до завтра.

Важкі залізні двері зачинилися, остаточно відтинаючи його від зовнішнього світу, заскреготів замок, по чому голоси й кроки здаленіли у кінці коридору.

На початках камера видалася йому просторою та порожньою. Щойно хтось заходив, очі йому засліплював промінь яскравого денного світла, який добувався крізь вузьке загратоване віконце під стелею, а відтак решту простору цілковито огортала темрява. Він ліг долілиць на жорстке ліжко, аби не бачити єдиного клаптика неба, і несподівано для себе самого занурився у якийсь дивовижний сон, чи то радше напівсон, що межував з реальністю, бо ж навіть тоді його надалі переслідували жахіття. Протягом усього цього часу раз по раз обшукували його від голови до п'ят, щільно притуляючи огидні пальці до тіла. Чомусь він мав певність, що цими пальцями щойно шинкували сире м'ясо, він відчував їхній липкий дотик навіть крізь грубу тканину джинсів. Прокинувся вкритий зимним потом у тій самій опрічній цюпі й зітхнув з полегшенням, не побачивши ані брутальних наглядачів, ані бурих плям на власних джинсах.

Збудив його жвавий гомін, тупіт ніг та ляскання дверей, що долинали з коридору. Макар здогадався: увязнених поодинці виводили на прогулянку. Зараз мала настати і його черга. Та ані подобини, про нього немов забули. От і добре, втішився він, відвертаючись обличчям до стіни. Нехай би вони не з'являлися взагалі.

Втім, побажання таки здійснилося. Уперше відчув він занепокоєння, коли, пересуваючись на візку, задеренчав в'язничний посуд. Не то щоб він вмирав з голоду – але якось дивно, що про його існування усі наче забули.

Довелося відкинути відразу, що її Макар мав до тюремників. Щосили узявся він грюкати в двері. Незадоволене обличчя наглядача з'явилося у віконці.

– Агов, хлопче, не раджу цього робити. Якщо чільник зміни дізнається, він переведе тебе до карцеру. Там вар'юй досхочу, ніхто не почує!

Це вплинуло. Макар забився в куток, переконавши себе, що досяг мети: принаймні, хтось знає, що він досі живий.

*****

Коштовного наручного годинника, що належав Севастіяну, довелось позбутися. Не знаючись на в'язничних правилах, Макар лише побіжно орієнтувався у часі. Прямокутник вікна посвітлішав, сповістивши про те, що заноситься на день. О цій порі року світати починало десь по сьомій. Отже, до дванацятої залишилося трохи понад чотири години. Плюс час на дорогу. Він підсумував: щонайбільше за чотири години за ним мають надійти. Якщо, певна річ, пойняли віри. Якщо не прийдуть – йому гаплик. Зметикували, що усе це блеф.

Плафон з височини стелі розсіював жовтаве світло, яке стрімко слабшало у міру того, як розвиднювалося за вікном. Макара охопило зростаюче занепокоєння, посилене тим, що він уяви не мав, скільки часу залишилося, та чи залишилося взагалі. А може, всі терміни давно спливли, і доля його безповоротно вирішена, хтозна?

Сумніви обсідали. Він ніде не знаходив собі місця.

Несподівано в замку заскреготів ключ. Наглядач відчинив двері.

– На вихід!

Макара вкотре попровадили з закладеними за спину руками. За останніми гратами на нього чекав Платонов. Макар його упізнав, той був у тому ж самому довгому пальто, яке додавало цій огрядній постаті ще більшої ваги.

Однаково він не знав достеменно, навіщо той прийшов, а як знову лише з метою відвезти під арку? Та не наважився запитати, котра година, аби не збудити підозри.

Його всадовили до авто й кудись повезли.

– Як там, не кривдять тебе? – поцікавився Платонов цілком доброзичливо.

– А це можливо? – з викликом кинув Макар та спіткав запитливий погляд Платонова.

Зарвався! Так багато докладав зусиль, аби стати Севастіяном, що тепер ніяк не міг вийти з ролі.

– Куди ви мене везете? – запитав він з неприхованою тривогою. Вже краще.

– Незабаром дізнаєшся, – пообіцяв той. – Не клади собі до голови.

Не клади собі до голови. Гм...

Макар спробував околяса, сподіваючись принаймні вивідати, яка година.

– Мене чомусь не годують. Ані вечері, ані сніданку... ані обіду.

Втім, Платонов і на це не повівся, лише дістав канапку з шинкою. Розламавши навпіл, простягнув другу половину Макарові.

– Не полюбляю я ці «Макдональдси». Ось, дружина вранці поклала, мало не забув. Тримай.

На приладовій панелі авто теж бракувало годинника. Що за прикрість! І міста він не знав, тож губився щодо напрямку. Макар клацав зубами, можна було не прикидатися.

– Що ви зі мною робитимете? – спробував він удруге.

– Немає чого так хвилюватися, – заспокоїв його Платонов. – Ніхто не заподіє тобі шкоди.

– Тоді чому не годують?

Платонов зсунув окуляри на лоба й розім'яв перенісся.

– Розумієш, відверто кажучи, у цій... – на язиці він мав «в'язниці», – у цій будівлі ти лише гість. Про тебе ніхто не повинен дізнатися, твого прізвища немає у жодному з реєстрів Лефортово, а наглядачі – їм байдуже, незабаром вони взагалі забудуть, що тебе бачили. Навіть акт про твоє затримання, і той насправді не існує.

– Тоді... де ж притичина?

Платонов відіткнув пакет з фруктовим соком, простягнув Макарові.

– А ви? – запитав Макар.

– Усе гаразд, пий. Я згодом. Залишиш мені трохи.

Не клади собі до голови.

*****

Макар зітхнув з полегшенням, щойно як навернулася на очі узята в кам'яні береги Москва-ріка. Він ризикував вивернути шию, силкуючись будь-що розгледіти вивіски крамниць, чи бува не трапляться знайомі. Справді, це була Смоленська набережна.

Платонов звелів водієві пригальмувати.

На радощах Макар мало не припустився наступної помилки. Ще мить, і він був би вигукнув: «Чому ми не виходимо?». Та вчасно припнув язика. Цей люб'язний Платонов своїми канапками геть приспав його увагу. Макар злякався. Так не можна, зберися докупи!

Видоставшись з авто, Платонов покликав бранця.

– Маєш уявлення, де ми знаходимося?

Макар не відповів. Цікаво, що йому Платонов казатиме з цього приводу?

– Це Смоленська набережна, – терпляче пояснив той. – Твій братик виявив бажання на тебе поглянути.

Макар удав подив. Аж раптом захоплено ляснув у долоні: треба ж якось вилити свою втіху, тримати у собі не так вже й легко.

– Він на вас щось має?

Як і слід було чекати, Платонов навпаки, спохмурнів.

Повіяв пронизливий вітер з річки. Він притримав капелюха.

– Як гадаєш, звідки він спостерігатиме? – далі провадив Платонов, так і не відповівши на запитання.

Макар наблизився до краю, сперся ліктем на кам'яний парапет.

– Мабуть, з того берега.

– Невже? – засумнівався Платонов.

– Авжеж! – Макар обставав за своїм. – Добрий бінокль – і вся набережна у вас неначе на долоні. Чудовий крайовид.

Платонов, якщо тільки не перевіряв власну версію таким чином, спантеличено смикнув себе за вухо. Тоді зиркнув на годинника.

– Дванацята. Саме впору!

– Скільки часу я маю?

– П'ятнацять хвилин.

Назирцем йшов супровід: двоє конвойних на віддалі близько п'яти кроків. Як же вони остерігалися втечі, влаштованої Севастіяном!

Платонов наодинці дибав позад усіх, поплескуючи рукавичками об долоню та замислено споглядаючи у бік річки.

Залишилося кілька кроків до найближчої лави. Макара цікавило: як вони зреагують, якщо він сяде перепочити? Він сміливо попростував та сів на краєчок. Один з супроводжуючих вирішив і собі присісти. Закинувши ногу на ногу, мляво роздивлявся перехожих. Макар уперся долонею правиці, що її сусід не бачив, у сидіння лави. Рука ковзнула під сидіння: поміж дошкою та металевою снастю залишалася невеличка щілина. Відразу по чому запхав у кишеню стиснутий п'ястук. Очі конвойного, що тинявся поряд, прикипіли до кишені.

– Агов, що там ховаєш?

Макар удав, ніби не розуміє питання.

– Що ти там заховав? Витягуй-но сюди! – зажадав той.

Решта зацікавлено повернула голови. Макар неохоче поліз до кишені: у його долоні опинився зібганий клаптик паперу. Губами конвойного заволоділа переможна посмішка. Поліціянт узяв цидулку, розгорнув її. Та побачивши самі цифри, насупився.

– Це що таке?

Цидулку узяв Платонов. Зиркнув і показав Макарові.

– Тут номер камери схову та шифр, – понуро зізнався той.

– Де?

– На Казанському вокзалі, – вичавив з себе Макар.

Платонов мимохіть розгладжував аркуш.

– А якби я не згадав щодо брата?

– Я б однаково здогадався. Час, місце. Тут ми зустрічалися інколи. Якось він сказав: якщо так станеться, що я не прийду, на цьому місці ти знайдеш цидулку.

Платонов заховав аркуш до кишені. Здається, повірив, з полегшенням зітхнув Макар.

Натомість Платонов дістав рацію.

– Як там у вас?

– Усе на марно. Його немає ніде, – пролунало у відповідь. – Ані на вулиці, ані в парадних. Уявіть, ми обійшли усі без винятку сходові клітки. Залишилися хіба що помешкання. Але тоді це згубна справа. Ми неспроможні обшукати геть усе.

– Тоді зробіть неможливе! – неочікувано вибухнув Платонов. – Шукайте його! – на мить він замислився. – Скільки помешкань вікнами на набережжя винайнято за останню добу?

– Гм... Маєте слушність, думка варта уваги.

– От і перевірте! Результат мені потрібний сьогодні до кінця дня.

– Як, сьогодні?..

– Впораєтеся! Розбийте квартал на сектори і скеруйте туди своїх людей. Усіх, кого тільки можна!

З боку річки долинув гудок: це був теплохід, що спускався за течією.

Платонов удруге увімкнув рацію.

– Ще одне. Вирядіть когось на пристань. Хай перевірять теплохід. Усе може бути, – додав він, зиркнувши на Макара виспитуючим оком.

Час сплив. Авто вже під'їхало і стояло за плечима у Платонова. Той тицьнув пальцем Макарові у груди.

– Я не питаю, де твій брат. Розуму йому не позичати. Надто він обережний, аби покладатися на твоє мовчання. Та я дістану його в інший спосіб. Поїхали! – кинув він підлеглим.

– Уперед, спробуйте, – незворушно відказав Макар, сідаючи на своє місце.

– Повертаємося? – запитав водій.

– Ні, – відрубав Платонов. – Спершу заїдемо на Казанський вокзал.

*****

Платонов вставив касету й увімкнув відеомагнітофон. У кутку свого кабінету Анцупов сидів непомітний у м'якому кріслі, спираючись ліктем на підлокітник та підпираючи щоку одним пальцем.

На екрані постав Севастіян Тичков. Найімовірніше, фільмували усередині ще не зведеної будівлі; за тло правила почата цегляна кладка.

Платонов відрегулював звук. Старший брат дезертира з екрану звертався безпосередньо до генерала Анцупова.

– Чогось я тут не доберу. Повернися дещо назад, – звелів Анцупов.

Платонов відмотав стрічку.

– «Даруйте, але де-в-чому ви помилилися, генерале. Мій брат до цього непричетний. Він якраз і не має анінайменшого уявлення про ваші оборудки з отруйними речовинами. Ще й надто, він їх і в очі не бачив! За найкращий доказ моїх слів буде ім'я того, хто його підставив. Обіцяю вам його назвати у разі, якщо ви відмовитеся від переслідувань Макара Тичкова. Справедливий обмін, еге ж?.. Ну і хоча про ваші витівки відтепер знаю я, мені, як ви розумієте, не пощастило зустрітися з братом після Саранська».

– А що кажуть результати прослуховування? – Анцупов на мить відволікся від екрану.

– Справді, жодний не намагався шукати іншого. Наружка теж підтверджує: удвох братів не бачили ніколи.

– «Втім, усе це не має жодного значення, – провадив далі Севастіян, – доти, доки я сам становлю для вас загрозу. Чи не так?»

– Ти ба! – втішено підхопив Анцупов. – Він не дурень, цей Тичков-старший, не вважаєш? Тоді як інший видається мені таким собі нехлюєм.

– «Якщо ви погодитеся дати нам з братом спокій, – провадив далі Севастіян, – я, по-перше, сповіщу ім'я людини, яка мала опинитися на його місці. По-друге, скажу, де знаходиться ватянка Федорова із скалками горезвісної ампули. І по-третє, я віддам вам себе. Ні, ні, боюся, ви мене хибно зрозуміли. Я зовсім не маю на меті поповнити сумний список ваших жертв. Але я надам у ваше розпорядження такий матеріял, який переконає вас у моїй цілковитій лояльності.

На що б я виміняв власне життя?.. Скажімо, це може бути відеокасета з моїм зізнанням у вбивстві Карабанова. Там я описую спосіб, у який він був убитий. І, найголовніше, текст його передсмертної цидулки. Ці подробиці, поза поліцією, відомі хіба що вбивці. Мотив очевидний: сам Карабанов передусім виклав його у власній цидулці. Нагадати? Це його визнання провини за смерть Федорова. Гарний привід? Дивіться: я роблю візит до Карабанова, якого підозрюю в тому, що він підставив мого брата, змушую написати зізнання, а по тому вбиваю. Вбивство з помсти.

Умова одна: ви повинні офіційно зняти з Макара Тичкова усі звинувачення. Щодо мене, ви не ужиєте касети, доки я мовчу стосовно Рузаєвки, мені теж немає сенсу перти на рожен лише заради того, аби опинитися вкупі з вами за гратами...».

– От пройдисвіт! – не втримався Анцупов. – Лише погляньте!

– Залишилося небагато.

– Гаразд, додивимося.

– «Касету з моїм зізнанням ви отримаєте, щойно ми порозуміємося, решту – коли я почую, що справа закрита. З вашими засобами, гадаю, воно вас не надто обтяжить. Проте погодьтеся, що я маю право вимагати деякі гарантії, та й ви, мабуть, не захочете повірити мені на слово».

– Це все? – запитав Анцупов.

– Все.

– Та ані пари з уст щодо того, яким чином я маю переказати відповідь.

Генерал помовчав.

– Доправ мені цього Макара Тичкова.

– Слухаюся! – втім, Платонов зволікав, немов в очікуванні, що той може розмислити. – Накажете виконувати?

– Авжеж, виконуй, біс усіх вас вхопи! – нагримав на нього Анцупов, креснувши очима.

*****

Макар уявляв собі Анцупова інакше, а надто не чекав побачити низького на зріст, немічного генерала. І ця людина тримала в руках його долю, поводячись з нею так само недбало, як з пішаком на шахівниці!

Мовби на підтвердження генерал лише зиркнув незадоволено у його бік та забув запропонувати стільця.

– Касету вам показали? – запитав він, спрямовуючи погляд повз в'язня.

За його безпосередньою вказівкою Макар переглянув відеокасету, відзняту Севастіяном.

– Дуже добре, – провадив далі Анцупов. – Відтак, ви вже поінформовані, що ваш брат зробив нам пропозицію. Та він ані словом не прохопився, яким чином слід переказати відповідь. Звідси я роблю висновок, що це знаєте ви. Не ймучи віри власним очам, він наполегливо шукає доказів того, що ви досі живі. Тож надайте їх йому!

Макар з розумінням хитнув головою.

– Під час наступної прогулянки на мені має бути куртка або червоного, або білого кольору, залежно від того, якою буде відповідь. Червоний колір означатиме «так», білий – «ні».

Лише зараз генерал зауважив, що Макар розмовляє навстоячки, і кивом дозволив йому сісти.

Анцупов мав щодо нього підозру у зносинах з Севастіяном – принаймні, до Саранська. Гаразд, міркував Макар, відтепер це йому наруч.

– І давно у вас так ведеться? – запитав генерал.

– А ви як вважаєте? – зухвало відповів Макар. Зухвало для Макара. Одразу ж він дійшов висновку, що не варто грубіянити генералові. Він Макар, а не Севастіян. – Даруйте, але ваше питання...

Той був звів брови.

– У вас з братом склалася усталена система спілкування. І уяви не маю, які ще умовні знаки залишилися у вашому розпорядженні і що можна переказати у такий спосіб.

– А турбує вас більше, що перекажу йому я чи що перекаже він мені?

Анцупов зволікав лише мить.

– Перекажіть йому, коли вам це до снаги, що як він надумав зі мною пожартувати, це буде його останній жарт. Та й ваш зрештою теж.

Він повернувся до Платонова.

– Дістань куртки обох кольорів.