Розділ 2.1

Сірий «Опель» поволі проїздив вузькою вулицею, сподіваючись знайти місце для парковки. Та увесь бік, відведений під парковку, вже заповнили авта, і щодалі, то щільніше. Як вони відчинятимуть дверцята, лише Богу й відомо. Дехто паркувався, перекриваючи іншим виїзд. Тільки навпроти банку залишався вільний простір, але там висів знак службової стоянки. Водій пошкодував, що не зупинився на початку вулиці.

– Треба було сюди не їхати, а відразу прилаштовуватися, де можна. І звідкіля цих автівок стільки поназбиралося?

Вони проїхали, не зупиняючись, повз банк.

– Агов, Сашко! Висади нас! – загукали з тильного сидіння.

– А де ви згодом мене шукатимете? – напоумив їх водій. – Зараз поглянемо, можливо, далі абиде припаркуємося.

Далі, втім, стан був не кращий. Їм довелося зробити коло й повернутися на висхідну позицію, де ще залишилося вільне місце.

– На це нема ради, – скорився він. – Доведеться вам шкандибати на власних.

Решта ззирнулася поміж собою.

– Тарасе!

– У чім річ? Удвох підемо.

– Ет, що за дурня, я ліпше тут чекатиму. Йди сам. Впораєшся, там і одному робити нічого. А виникнуть проблеми – телефонуй на мобілку. Нумо, Тарасе, попрацюй. Ти у нас наймолодший.

Насправді про вік не йшлося взагалі. Усі вони, четверо, були звичайнісінькі шмаркачі, що брак знань відшкодовували надлишком зарозумілості. Ясна річ, лише той, хто не знає нічого, вважає, ніби знає геть усе.

– Та ж вони і не визнають мене.

– Пусте, скажеш, від Єгорича.

Тарас неохоче узявся за ручку дверцят. Йому не подобалося, що його тримали на побігеньках, але напрямки відмовитися він таки не наважувався. А надто що дійсно пристав до групи пізніше за решту.

Його взяли з випробувальним терміном. Термін він витримав, але ставлення залишилося. Аби стати рівним, слід чекати рік, а може, й зо два, або удатися до вчинку, що відразу підніс би його в очах друзів. Призначення можна отримати з рук шефа, та повагу...

На чолі організації стояв колишній офіцер поліції, якого свого часу випередили по службі. Випередили внахабну. Хтось вміє підлаштовуватися під керівництво, а хтось надто самолюбний, аби принижуватися. Зачеплений за живе, поліціянт врешті-решт кинув службу та подався у бандити, знаходячи виправдання у тому, як з ним вчинили. Єгорич контролював заклади малого бізнесу, в котрих оберталася готівка. Великий бізнес був не про його зуби. Втім, ніхто зрештою не лічив, скільки у нього було цих малих точок, бо ніхто не знав, скільки людей насправді на нього працює. Він утримував і міську адміністрацію, і комітет національної безпеки, і, звісно ж, рідну поліцію, до неї він ставився з особливою зневагою. Носієм цих ідей ставали молоді кадри, що їх він успішно виховував на власному прикладі.

Тарас йшов, сутулячись та не витягуючи руки з кишень. Вітер налітав вихорами та міг навіть зірвати кепку з голови, шпурнувши її абикуди в болото чи під колеса проїжджаючого авта. Почав накрапати дощ. Наглі пориви вітру всипали дрібними бризками обличчя. Пішоходи порозкривали парасольки, тож тепер вони рясно маячіли у нього перед очима. Він вкотре з образою згадав друзів, що залишилися в автівці слухати музику.

За півметра побіч нього прошурхотіли автомобільні шини. Тарас скоса зиркнув у той бік та побачив, як «шестисотий Мерседес» нічного кольору, байдуже блиснувши темними вікнами, прокотив повз нього та звернув на єдину, що була вільною, службову стоянку під банком. Охоронець бачив, та змовчав. А цим, так взагалі усе дарма, ще більше засмутився Тарас, проводжаючи «Мерседес» заздрісними очима.

Поки він автівку наздогнав, у ній відчинилися задні дверцята. Водій теж вибіг, з метою випередити, але не встиг. Звідти вийшла елегантна жінка, та, закинувши торбинку на плече, попрямувала просто до банку. «Шестисотий» з водієм, дамочка і банк. Тарас так задивився, що став ногою у глибоку калюжу. А, трясця його матері! – вилаявся він. Дама не потрапить у калюжу, її «Мерседес» стояв під самісіньким банком, та від стоянки до центрального входу провадив рівний, вимощений візерунчастою плиткою тротуар.

Навпроти банку розташувалася невеличка забігайлівка із старою доброю вивіскою «Варенична», зберігши цю назву попри моду на макдональдси, чи то може, їй на злість. Завдяки банку тут ніколи не бракувало відвідувачів. Звідси Єгорич справляв найвищу мзду.

Тарасові не довелося порозуміватися з офіціантом. Господар власною персоною саме знаходився у залі. Саме він його й упізнав.

– Що, Єгорич прислав? – здогадався він. – Гаразд, коли так, проходь.

Він завів його у свій крихітний кабінетик без вікон, розміром два на два – раніше це скромно називалося комірчиною. Навіть сейф не вмістився б. Через це, певно, він і зробив його вбудованим у стіну.

Господар відлічив належну суму. Тарасу невтямки було, багато це чи мало, помітно для обігів закладу чи ні. З огляду на благодушний вигляд господаря, не дуже. Але Тарас за недосвідченістю помилявся: той попросту заздалегідь вирахував її з власних доходів. Сьогоднішня виплата була для нього за побіжну процедуру, та й край.

Гроші товстою пачкою щільно притулилися до грудей Тараса у внутрішній кишені. Це було нове для нього відчуття. Пачками гроші в кишені він зроду ще не носив.

Здалеку його побачивши, друзі прочинили дверцята. Тарас вліз на сидіння, та дверцят не зачинив. Виймаючи гроші, запропонував:

– Слухайте, ви собі їдьте, а я ще маю справу.

Ті пороззявляли роти з подиву.

– Яку таку справу? – примружився Сашко.

Але Тарас лише підмигнув та схопив парасольку, що лежала за бильцем.

– Вона вам однаково ні до чого! Зустрінемося над вечір!

Тим часом дощ припустив. Тарас не пам'ятав, щоб абиколи так радів дощу.

Увійшовши до банку, він одразу ж пошукав очима телефонний апарат внутрішнього зв'язку. Той висів на стіні, за двійко кроків до посту охорони. Знявши слухавку, він навмання натиснув декілька клавіш. Дослухався до гудка. Опісля поклав слухавку на місце та залишився чекати біля телефону, удаючи, буцімто номер виявився зайнятий. Охоронець ковзнув по юнакові нудьгуючим поглядом та від цієї миті остаточно втратив до нього цікавість. Час від часу Тарас повертався до телефону, та номер, природно, досі був зайнятий.

Нарешті вона з'явилася на сходах, сторожко стукаючи туфлями на високих підборах. Звужена донизу спідниця звабно огинала стрункі ноги – він чомусь був переконаний, що ноги у неї мають бути стрункі. Вдало дібрана зачіска робила її обличчя гарним. Тараса оповила приємна знемога. Знайомитися з нею саме задоволення. Охоронець також приділив їй значно більше уваги, аніж Тарасові. Ледве вона поткнулася йому на очі, він геть про Тараса забув.

Не чекаючи, поки вона зійде донизу, Тарас вийшов за двері. Дощ, як на замовлення, періщив мов з цебра. Декілька чоловік вже ховалося від нього під захистом піддашку. Тарас розкрив парасольку. Збігла хвилина. Чому вона так довго? Затрималася біля охорони?

Та саме відчинилися двері, і він побачив Яну так близько, що втягнув носом пахощі її парфумів. Тонкий аромат, приємний!

Її брови зігнулися дугою на вигляд дощу. Тарас невимушено всміхнувся, як було не всміхнутися, коли поряд така жінка!

– Можна запропонувати парасольку?

У відповідь він упіймав її посмішку. Їй-бо, вона чарівна!

– Вельми вдячна, та на мене чекає авто, і воно тут, неподалік.

– Шкода! – відкугнувся він з удаваним розчаруванням. Як добре, коли сцена обмислена заздалегідь.

– Чому? – здивувалася Яна.

– Тому, що ви мені подобаєтеся.

– Ого! Так відразу? – засміялася вона.

– З першого погляду! – підтвердив він з неминучим пафосом. – З вами таке траплялося: ви людину бачите вперше в житті, а вам здається, ніби знайомі багато років?.. Невже ви зараз сядете, поїдете, і я вас вже довіку більше не побачу?

Вона завагалася. Її порвав жаль за наполегливого парубка. Зауваживши це, Тарас зраділо дістав з кишені складену банкноту у п'ять гривень та записав на чистому полі телефонний номер.

– Ось мій номер телефону, – пояснив він, простягуючи банкноту.

– У вас звичка залишати свої телефони на банкнотах?

– Це єдиний папір, який я завжди тримаю коло себе.

Вони наблизилися до автівки. Богдан бачив, що вона не одна й не вийшов відчинити дверцята, тільки штовхнув їх зсередини. З говірки, зі сміху він дійшов висновку, що Тарас коло неї упадає, тож насупився, відвернувшись і стежачи більше за тим, як працюють «двірники».

– Як! «Шестисотий Мерседес»?! – вигукнув Тарас з жахом. – Кого я випроводжаю?

Цю фразу він тренувався вимовляти на протязі усього часу, допоки стовбичив у банку.

– Не хвилюйтеся, – заспокоїла його Яна, – це не моє авто. Я лише гувернантка.

– І я б не проти стати гувернером, аби лише їздити на такій автівці.

Повірити так одразу ж він їй, певна річ, не повірив. Нехай і гувернантка, але вже якщо довіряють їздити у банк, то це про щось та свідчить.

Яна сіла до авта.

– Прощавайте.

Струмінь дощової води з його парасольки лився просто на дах кабіни.

– Не кажіть так! Я чекатиму на ваш дзвінок, – відповів він у розпачі, цього разу щиро.

– Тоді наберіться терпіння.

Богдан рвучко натиснув на педаль, аби змусити цього полюбовника відсмикнути руку, яку той нахабно поклав на автівку, нахилившись до її віконця. А подати б назад та проїхатися на повній швидкості тим самим шляхом! Ото була б втіха облити його з брудної калюжі!

Тарас простежив очима за «Мерседесом», допоки той віддалявся. Зателефонує чи ні? – нервово кусаючи губу, запитував він себе. Та жодного разу не замислився над тим, чому її обличчя і справді видалося йому знайомим.

*****

Яна так і не зателефонувала. Минув тиждень, і Тарас остаточно втратив надію.

Мабуть, слід діяти самому. Він спробував звернутися до господаря вареничної, котрий напевне мав би пам'ятати власника такого авто, скоро той час від часу навідується до банку. Можливо, водій заходив іноді щось перехопити.

Господар і справді бачив його, до того ж не раз, але розповісти міг небагато. А може, попросту не схотів: хтозна, що на думці у цих молодчиків?

Тарасові нічого кращого не залишилося, як звернутися по допомогу до приятеля.

– Сашко, справа у мене до тебе.

– Кажи, – той саме відкорковував банку з пивом.

Тарас важко зітхнув.

– Не дізнався б ти у банку через свою дівулю щодо власника «шестисотого Мерседесу»?

– У якому банку?

– Та ж тому, що навпроти вареничної.

Він гадав, Сашко здивується, випитуватиме – ані подобини. Той поставився до такого незвичного прохання напрочуд буденно. Відразу ж запитав:

– А що тобі треба про нього знати?

– Адреса.

– Адреса, та й годі? – Сашко відсьорбнув пиво з банки. – Ані скільки грошей у нього на рахунку, ані коли приїжджає за готівкою?

– Ні, лише адреса, – збентежено відповів Тарас.

– Припустімо. А Єгорич як же?

– Ні, не слід, аби Єгорич про це знав, – квапливо попередив він. – Облиш, адже не новина: з банками працюєш саме ти. Усі відомості звідти Єгорич отримує через тебе. Отож…

Той зробив наступний ковток.

– Питимеш?

Тарас заперечливо хитнув головою. Сашко сам допив пиво та влучно поцілив порожньою банкою до сміттєвого кошика.

– Оно який з тебе, виявляється, спритник! На себе кортить попрацювати? – він задоволено поплескав себе по животу, у якому вирувало пиво. – Ну, гаразд, дістану я тобі цей «Мерс». Та лише за однією умови: я у спілці!

Витерши губи долонею, він додав:

– І більше нікому анічичирк!

Зате діяв він оперативно. Вже наступного дня адреса Павла була у Тараса в кишені. Сашко насварив пальцем:

– Але відтепер гляди у мене! Кинеш – довіку пам'ятатимеш!

*****

Вуличка, на котрій знаходилася вілла Павла, рясно вся уквітчалася. На тлі фруктових дерев, що вбралися у білосніжні пелюстки, дражнили погляд лілові кетяги бузку, кокетно перекинувшись за огорожу. Повітря сповнювали п'янкі пахощі.

Перший поверх наріжного будинку займала продовольча крамниця. Поряд розташувалося кафе, а у ньому бар, і бармен розливав алкогольні напої.

Тарас узяв порцію коньяку та влаштувався таким чином, аби бачити вулицю. Якщо вона проходитиме повз, він неодмінно її зауважить.

Клієнтів о цій порі було обмаль, як і покупців у крамниці, а невдовзі він взагалі залишився сам. Згодом забрів якийсь волоцюга у брудному плащі, похмелитися – що ще такому робити зрання? Він тихо наблизився до бармена. Той був у поганому гуморі (каса ж-бо порожня), та замахав на нього руками.

– Сьогодні нічого не дам, йди собі!.. Йди геть, кажу! Йди своєю дорогою!

П'яничка дав бармену спокій та розвернувся у Тарасів бік. Його великі очі по-собачому слізно уп'ялися в єдиного відвідувача. Бармен лише зітхнув та на знак безсилля скрушно похитав головою. По хвилинному спостереженні волоцюга наважився підійти ближче. Тарас мав своє на думці. Він розкрив гаманець та простягнув через стійку барменові купюру. Канюка з відродженою надією простежив очима за її переміщенням.

– Налийте йому, – промовив Тарас.

Надія переросла у спокійну впевненість. Бармен видобув звідкись зі споду пляшку й налив у склянку по вінця темнуватої рідини. П'яничка дбайливо звів склянку тремтячою рукою та пригубив, не сходячи з місця.

Тарас замовив дві канапки на двох блюдцях. Не наважуючись повірити у такий успіх, волоцюга з підлесливістю обережно підсів до нього разом із склянкою.

– Ви тут живете? – запитав Тарас.

– Я тут живу, неподалік, – погодився той, примудряючись водночас і розмовляти, і жувати, і потягувати вино; останнє, втім, він робив дуже статечно, ставлячись до цього наче до ритуалу. – Маю будинок, дружину, дітей. Але з ними теж часом буває нудно, у такому разі я вибираюся на прогулянку сам. Полюбляю зазнайомлюватися, заводити нові стосунки.

Неважко було здогадатися, що він це вигадав, та водночас волоцюзі бракувало уяви, аби задалеко відбігти правди.

– Проте ви знаєте усіх, хто живе на цій вулиці?

– Усіх, – погодився той, виразно хитнувши головою.

– А Павла Костирко – його ви також знаєте?

У голові співбесідника перебігав складний процес витягування з пам'яті.

– Будинок номер вісімнадцять, – нетерпляче підказав Тарас. – Вілла з правого боку, огорожа обсаджена туями.

У міру осмислення обличчя співбесідника мінилося. Нарешті він перелякано прохрипів:

– Це чи не той, з вартівником, бороданем?

– Саме він! То вам відомо, хто у ньому живе?

Відповіді Тарас не отримав. Полишивши недоїдену канапку, волоцюга захопив лише склянку й пересів якомога далі. Тарас бачив, як здригалися його плечі, поки він допивав те, що було у склянці. Його напружена постава не залишала сумнівів: п'яничка відчуває на собі та незмірно боїться цього погляду в спину.

Тарас узяв собі ще коньяку.

Яну він зауважив, потягуючи третю порцію. Вона пройшла повз кафе до крамниці, і на руці у неї висіла не якась там косметичка, а господарська торба.

Ну то й що ж, міркував він. Не всі багаті тримають для цього прислугу. У молодої дружини більша потреба сидіти вдома, замість того, щоб запропаститися невідомо де і з ким. А коли вона не збрехала? То й нехай, утішив він себе, так воно, може, навіть і на краще: з гувернанткою більше буде шансів.

Він пішов слідом за нею. Зробивши закупівлю й повернувши у зворотний бік, вона зіштовхнулася з ним лицем до лиця.

– Ви? Що ви тут робите?

– Шукаю вас, – негайно зізнався Тарас.

– Ви божевільний!

– Хіба що геть трішки.

– Слухайте, але ж це позбавлене сенсу. Ви поводитеся, неначе якийсь... – вона затнулася, мала на меті сказати: «хлопчак», та враз усвідомила, що для нього це не буде приниження. Йому й виповнилося заледве років двадцять, а щонайбільше двадцять два, майже той вік, коли здійснюються найбезрозважніші вчинки. А з іншого боку, ця його юнацька щирість принадно впливала на неї, тоді як вона докладала максимум зусиль, аби його позбутися.

– Дозвольте принаймні, я допоможу вам нести торбу.

– Вона не важка.

– Пакет сметани, два пакети молока, два кіло гречки, півкіло сиру, – заходився перелічувати Тарас. – Що там ще?.. Томатний соус, мінеральна вода! Мої вітання! Ваша торбинка потягне кілограм на вісім.

Яна не втрималася від посмішки, хоча й обурилася:

– Та ви стежили за мною!.. Ну гаразд, – вона була змушена поступитися, – ось торба.

Перехоплюючи ручки, він мимоволі міцно стиснув її пальці власними. Вони у нього були тендітні, не знайомі з грубою сільською працею. Яна відчула прискорене биття серця. Дивно, як такий випадковий дотик міг зробити більше за тиждень наполегливого упадання? Але що сталося, те сталося, відчуття було їй за втіху.

Вона навіть вимовити будь-що не наважилася – аби не зрадити себе голосом.

– Ви мали мені зателефонувати, – нагадав він, і голос його теж змінився.

Їй довелося відповісти.

– Я вам нічого не обіцяла.

Вона відповідала якнайкоротше, та згодом необхідність замислюватися над відповідями увільнила її від цього збентеження.

Вони наблизилися до брами.

– Мені можна увійти? – запитав він.

– Це не мій будинок, – відказала вона, потягнувшись за торбою.

Тарас неохоче поступився, принаймні стосовно торби. Цього разу вона подбала, аби їх руки не торкнулися.

– А чий же тоді?

– Адже я пояснила вам: я лише гувернантка.

– Проте ви ж у ньому живете?

– На правах гувернантки, – підкреслила вона. – У мене власний покій, та й годі.

– Принаймні гостей гостити ви у змозі?

– Родичів – так.

– Надто суворий у вас лад! Гаразд, тоді я буду вам за брата.

– Це неможливо!

– Хіба?

– Мій господар цілком обізнаний щодо моєї сім'ї, він добре знає, який завстаршки мій брат, і що мене він спроможеться відвідати не раніше, аніж за рік.

– А це чого ж?

– Бо зараз він сидить за гратами!

– Авжеж, справді вагома причина, – замислився Тарас. – Та зрештою я міг би стати... Ви звідки приїхали?

– Я з села.

– Чудово! Вважатимемо, буцімто ми з вами односельці.

– Що за маячня! Погляньте лише на свої долоні. Хто вам дійме віри? Та у вас за кілометр видно розпещеного міського гультяя.

– А на селі, що, немає гультяїв?

– На селі геть усі працюють. А гульвіси біжать до міста.

Вона ще повагалася.

– Гаразд! На сантехніці знаєтеся бодай трохи?

– Ще б пак!

– От і добре. У дитячій вбиральні зле стікає вода. Мабуть, діти щось викинули до унітазу. Цілісінький тиждень прохаю Богдана почистити каналізацію, де там! Для нього, бач, забрудна це праця!

*****

З вулиці долинув автомобільний гудок. Так Богдан зазвичай сигналив вартівникові. Яна спохопилася.

– Це діти! Богдан привіз їх зі школи.

Найперша вбігла Іринка, побачивши незнайомого, вмить заклякла на порозі. Услід повагом увійшов Дарко. Зупинившись позаду неї, з цікавістю зиркнув у бік гостя. Ввічливо привітався, торкнув за плече Іринку. Та теж привіталася. На цьому – край.

– Чи можна, ми пройдемо до себе?

– Ідіть, переодягніться та вмивайтеся. Тільки не баріться. Обід вже готовий... Стривайте, я вас не познайомила. Це мій односелець. Він тут у справі. До речі, я попросила його почистити каналізацію.

– Он як, то він водопровідник! – здогадався Дарко. – А я вже вирішив, ніби він попросту ваш односелець.

Вона почулася ніяково, не знаючи, що ще вигадати. Та діти не чекали на продовження: справи дорослих, це справи дорослих.

– Милі дітлахи, – зауважив Тарас, дивлячись їм у спини.

– Ще б пак! – ззаду пролунав басистий голос Богдана. – Скоро такими їх вимуштрували… То ви односелець? Ти ба, і на гадку не спало б! – додав він, кепкуючи з того.

Яна з Тарасом перезирнулися.

– Гаразд, я, мабуть, піду, – нерішуче промовив Тарас. – Коли ще щось знадобиться, зателефонуйте мені. Адже у вас є мій номер телефону?

Вона випроводила Тараса до брами й повернулася в будинок. Богдан і досі був у вітальні.

– Не кажіть нічого панові Павлу, – попросила вона.

– З приводу каналізації чи з приводу... вашого краянина?

– Звідки у вас на нього зуби? Він вам на разі нічого поганого не зробив.

– Мені – ні. А вам?

Яна сплеснула у долоні.

– Послухайте, Богдане. Я вам довіку вдячна за ту турботу, якою ви мене оточили, та лише маю прохання: не втручайтеся у моє особисте життя! Він не мій хлопець, якщо ви це мали на увазі, проте у власному виборі я перебудуся самотужки!

Яна так рвучко розвернулася, що догори злетіла пелена її сукні. На півдорозі вона спинилася.

– Що б ви сказали, якби хтось надумав давати мені поради, як поводитися з одруженими ловеласами?

Лють минула, та Яна надалі перебувала під враженням їхньої розмови. Начепивши фартуха, вона розставляла столові прибори. Діти з'явилися, як завжди, без запізнень. Рука Дарка лежала на Іринкиному плечі. Він підвів її до столу, допоміг висунути стільця, й лише тоді сів на своє звичне місце, вражаючи Яну зразковим вихованням.

Цікаво, якої вони думки з цього приводу?

– Ви також гадаєте, ніби він мій залицяльник? – несподівано для самої себе запитала вона.

Дарка питання не здивувало, у кожному разі, не застало зненацька.

– Навряд, на залицяльника він не надто скидається: значно молодший за вас.